Добре тобі без Бога? Живи, як сам знаєш

Христос гнівався, виганяючи з храму торговців. Христос плакав, дізнавшись про смерть Лазаря. Христос радів, дивлячись з любов’ю на багатого юнака і на дітей Єрусалиму. І от ще місце з Євангелія, з якого можна припустити, що Господь буває невдоволеним на людей.

Він почав говорити притчею: «Вийшов сівач сіяти зерно своє і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні подзьобали його. А інше впало на каміння і, зійшовши, всохло, бо не мало вологи. А ще інше впало поміж терня, і виросло терня і заглушило його. Інше ж упало в добру землю і, коли зійшло, дало плід у стократ. Сказавши це, виголосив: хто має вуха слухати, нехай слухає!» (Лк. 8:5-8).

Насправді Богу нічого від нас не треба. Господь прийшов не взяти від нас щось, а дати. Дати спасіння.

Християнство і взагалі вся віра – це не вчення про те, що для нашого життя ми можемо узяти в Бога. Воно також не вчення про Трійцю і про нематеріальні світи. Воно не є надбання якогось знання чи духу. Християнство – це акт спасіння людини і повернення її до Бога.

Тільки за цим і ні за чим іншим прийшов Спаситель – спасти і нас і заповнити нами число відпалих ангелів. Спасти і повернути нас у Рай.

Прийшов не допомогти і не підлікувати, а саме врятувати.

Людина після гріхопадіння не просто хвора на гріх, а смертельно уражена в самій сутності своїй. Первородний гріх робить людину не просто хворою, а хворою в такому стані, що її потрібно терміново спасати. Тому Христа і називають Спасителем, зважаючи на те, як ми небезпечно хворі, і з огляду на те, що допомога Божа нам потрібна екстрена і масштабна.

Людина була створена такою, що без Бога їй немає життя. Зовсім.

Без Бога людина помирає, народи зникають з лиця землі і руйнуються цивілізації. Та і саме життя зникне тоді, коли в ньому не буде місця Богові.

Без Бога душа перебуває в запаленому і дуже небезпечному стані.

Ознаки хвороби очевидні і видні неозброєним оком: ми весь час невдоволені. Невдоволені собою, близькими, лікарями, продавцями, священиками, американцями, здоров’ям, погодою, пенсією, їжею, одягом. Ми невдоволені і весь час на щось безперервно скаржимося і когось критикуємо. Бо серце, до якого не увійшов Святий Дух, приречене вічно страждати і бути вічно сумним, а людина з таким серцем завжди агресивна.

Мало того, що ми невдоволені і сумні, ми полонені і смутком, і нашими гріхами. От, наприклад, ми не можемо позбавитися навіть від засудження.

Що це таке – горезвісне засудження? Це прихована злість і роздратування. Засуджуючи, ми відмічаємо злочини інших людей і судимо їх немилосердно. Засуджуючи, ми подумки мстимося і переслідуємо людину без милосердя.

Один з подвижників ділиться своїм досвідом і пише, що був свідком того, як сатана благав Бога бути… просто справедливим до людини.

Справедливість Божа для нас є миттєва смерть. Наша справедливість, так, як ми її розуміємо, є смерть для наших близьких. Ворог, через засудження, напоює нас отрутою гріха нелюбові.

Мало того, що ми схильні до гріхів. Ми легко можемо помітити, що перебуваємо в полоні в гріха. Полон наших пристрастей такий міцний, що ми не можемо вирватися з нього, як муха не може вирватися з павутиння.

На сповіді люди каються роками і десятиліттями в одному і тому ж.

  • Хтось засуджує.
  • Хтось розпусничає.
  • Хтось п’є.
  • Хтось просто не любить ні Бога, ні людей.

Але ж наша неміч – це наші біси, що полонили нас. Це біси, які давно і міцно влаштувалися в нашому серці. І вигнати їх звідти в нас немає жодних сил. Вони сильніші за нас. Вони розумніші за нас. І без Бога вони не підуть.

Сповідь людини, яка кається роками в одному і тому ж, свідчить про те, що людина безсила розірвати бісівські обійми і не може вигнати пекельних мешканців зі свого серця.

Але що нам до нашого серця? Його стан для нас не так важливий.

Якщо впаде з наших рук тисяча гривень, ми схвилюємося. Якщо впаде наш улюблений стільниковий телефон, ми ахнемо. Якщо ми позбудемося роботи чи житла, ми вважатимемо себе убитими горем.

А от коли ми втрачаємо Святого Духа і на серці немає Бога, то нам це нічого. Навіть не помітно.

Ну, причастився. Ну, прийшов додому. У понеділок пішов на роботу. Усе як завжди. Усе одне і те ж. Що з Духом, що без Духа. Пішов у храм цибулею, повернувся часником.

Спочатку без Бога серце остигає і поступово мертвіє. Потім воно починає гнити, і через певний час його вже можна вважати мертвим. У фіналі омертвіння утворюються серця, які вже не схильні до реанімації, такі, як серця Іуди чи Леніна.

Гниття серця легко помітне – воно смердить матірщиною, лайкою, злістю і засудженням. В силу відсутності благодаті хворе серце несприйнятливе ні до чого, окрім гріха. Воно бачить, замість Божого світу, виключно гріх. «Благодать» на «благодать» гріха назавжди закриває від нас сонце Христове, і ми стаємо жителями світу тіней, в якому з часом починаємо дуже добре орієнтуватися.

Від людини з таким гнилим серцем тікають люди. Вона всім неприємна. У неї одні проблеми. Їй самій увесь світ не милий. До хворого серця не можна доторкнутися. Воно дратується від щонайменшого дотику, як будь-який запалений орган, що пульсує болем.

Христос пропонує хворій людині в якості пігулок Свої слова. Хворому, запаленому серцю пропонується слово Боже, як насіння яке повинне прорости в серці і витіснити звідти його нинішніх хазяїв – бісів.

«Ось що означає притча ця. Зерно – це слово Боже» (Лк. 8:11).

Це, так би мовити, розумні ліки, які самі потраплять куди слід, самі там активізуються і самі здійснюють терапевтичний ефект.

Від людини вимагається лише дотримуватися режиму. Він складається з двох частин: базової санітарної і власне терапевтичної.

Базовий блок для здичавілої душі, віддаленої від Бога, – це старозавітні заповіді. Лікувальний блок – це заповіді Христові.

Як відбувається наше зцілення всередині серця, ніхто не знає. Дух Святий, приходячи в наше серце, як лікар, лікує його і, як лікар, не завжди вважає за потрібне розповідати нам про сенс усіх процедур і призначень. Та і навіщо? Ми все одно, хворіючи серцем, не в змозі знати істинну природу добра і зла, так, як її знає Бог.

Головне – не наробити справ під час лікування, утриматися в заповідях, а Бог Сам нас зцілить, аби Йому не заважали.

Нашому серцю пропонуються слова Божі, які треба не лише прийняти як щось зовнішнє, але і засвоїти як своє.

Христос описує клінічні стани людських сердець, які не приймають слово Боже.

«Зерно – це слово Боже. А те, що впало при дорозі, це ті, що слухають, але потім приходить диявол і забирає слово із серця їхнього, щоб вони не увірували і не спаслись. А те, що на камінні, це ті, що, як тільки почують слово, з радістю приймають, але не мають кореня, дочасно вірують, а під час спокуси відпадають» (Лк. 8:11-13).

Подивимося на своє серце. Чи не поніс і з нього диявол слова Божі?

Просто візьмемо олівець і порахуємо, скільки слів за день я вимовив і скільки з них були словами Божими? Адже часто жодного.

Так, ми про щось піклувалися, про щось клопотали, з кимсь боролися і шукали справедливості, але чи були ці слова словами Духа Святого?

Те ж саме з думками. Скільки думок від Бога відвідало мою голову цього дня?

Дай Бог, щоб за день ми вимовили хоч одне Боже слово і прийняли і засвоїли хоч одну Божу думку.

Цей підрахунок може бути хорошим рентгеном нашої душі і показати її істинне становище.

«Сказавши це, Він виголосив: хто має вуха слухати, нехай слухає!» (Лк. 8:15)

Після цих слів Христос йде від народу, який Його слухав.

Після цих слів ніхто з тих, хто слухав, не пішов за Господом.

Це дуже показовий жест і слова Христові. Він не нав’язує Себе. Він нічого в нас не просить. Йому від нас нічого не треба, окрім нашого власного спасіння. Але якщо нам спасіння не потрібне, то Він не пропонуватиме його насильно.

Дуже важливий підтекст останніх слів Христового звернення: Я для вашого спасіння зробив усе можливе. Отже відповідальність за вашу смерть, у разі відмови життя зі Мною, цілком і повністю лежить на вас. Я віддаляюся, а вам слід подумати.

Ми увесь час відкриваємо для себе нові грані особистості Ісуса Христа. Сьогодні ми звертаємо увагу на можливість Господа розчаруватися в нас і викликати Його жаль.

Так лікар, коли бачить хворого, що викидає пігулки у віконце, зриває бинти, розводить руками, зітхає і виходить геть з палати. Як можна вилікувати того, хто не хоче лікуватися? Навіщо треба лікувати того, хто не цінує здоров’я і зневажає лікаря? Насильно не вилікуєш.

Бог йде від таких людей. Так-так, йде. Ми звикли, що з нами няньчитися будуть завжди. Ні. Не завжди. Одного разу ми можемо викликати жаль Бога і Він зрозуміє, що ми безнадійно закохані в себе і залишить нас на час… подумати.

Добре тобі без Бога? Що ж, живи, як сам знаєш.

І такі люди, які живуть без Бога, перебуваючи в пазурах пристрастей і бісів, поступово стають смертними жертвами гріха. Біси висушують таку душу, випивають її всі цілющі соки і вона залишається як торішня суха муха – порожньою смертною оболонкою, посеред сміття і торішньої трави.

Сенс нашого життя тільки в одному – з Богом ми чи ні. Чи є на серці Святий Дух чи ні.

Не взагалі, а от саме зараз. Чи є на серці Бог, і мої слова, звернені до людей, – це слова Христові чи слова благання про сатанинську справедливість?

Для нас має бути катастрофою не втрата грошей, картки VІSA, здоров’я чи життя, а втрата джерела життя – Духа Святого. Це навіть не втрата. Це просто смерть. Справжня смерть, а не та, що буває в лікарнях.

Як завжди, євангельське читання обрамляється читанням апостольських послань, немов картина рамою. Сьогодні рама – слова апостола Павла про відвідування ним Третього неба.

Насправді, цей епізод з Христом, Який розповів цю сумну притчу, після якої вони розійшлися з народом у різні боки, викликає печаль і досаду.

Як було написане: «Ми грали вам на сопілці, а ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, а ви не плакали» (Лк. 7:32).

Але апостольські слова дають антитезу. Слідування за Христом приносить не лише тяжкість праці, але і плід. Добра душа, наближаючись до Бога, набуде не зручності, не вигоди і навіть не щастя, а щось більше – блаженство.

«І знаю про такого чоловіка (не знаю – в тілі чи без тіла‚ Бог відає), що він був узятий в рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2Кор. 12:3,4).

Ця згадка про небо відсилає нас до опису неба, даного іншим апостолом: «Після цього я глянув, і ось, двері відчинені на небі, і той самий голос, який я чув, ніби звук труби, що говорив зі мною, сказав: зійди сюди, і покажу тобі, що має бути після цього. І в ту ж мить я був у дусі; і ось, престіл стояв на небі, і на престолі був Сидячий; і Цей Сидячий на вигляд був подібний до каменя яспису і сардису; і райдуга навколо престолу, на вигляд подібна до смарагду. (Одкр. 4:1-3)

І чув я ніби голос численного народу, ніби шум вод багатьох, ніби голос громів сильних, що говорили: алилуя! бо воцарився Господь Бог Вседержитель. Радіймо і звеселімось, і воздаймо Йому славу; бо настав шлюб Агнця» (Одкр. 19:6,7).

Проза життя і наше сухе серце показують нам сьогоднішній світ сірим жовтневим днем тоді як, він – цей звичайний на вигляд день – є шлях до Бога.

Допоможи нам усім, Господи, не забувати про те, що чекає на нас наприкінці шляху – те, для чого ми були створені:

«І сказав мені ангел: напиши: блаженні, покликані на шлюбну вечерю Агнця. І сказав мені: ці є істинні слова Божі.

І побачив я нове небо і нову землю, бо перше небо і перша земля минули, і моря вже нема. І я, Іоан, побачив святе місто Єрусалим, новий, що сходив від Бога з неба, приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого» (Одкр. 19:9; 21:1,2).

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці