Не плутайте сповідь із психотерапією

Будь-яка проблема має рішення. І треба пам’ятати, що це рішення не завжди буває приємним, але воно завжди корисне для нас. І зовсім не все те, що легке і приємне, може вирішити проблему. А ми хочемо тільки легких рішень. «Нехай Господь розв’яже цю проблему, і усе буде так, як я хочу!» От як ми говоримо.

Якось один школяр написав мені: «Я маю вивчити двісті слів іноземної мови, а потім з кожним з них скласти по реченню. Підкажи, як мені бути! Порадь щось!» Я відповів: «Учи слова. Знову і знову. Ось моя порада. Виконуй вправу, поки не втомишся. Але і перевтомлюватися не потрібно. Рухаєшся вперед, і коли починаєш відчувати втому – у цей момент і з’являється результат. Значить, вчення принесло плоди. Так, це важко, але іншого шляху для тебе, майбутнього абітурієнта, немає».

Праця корисна для душі, але неприємна через те, що ми звикли розслаблятися. Нам приємно тільки те, що розслабляє. Відпочивати, сидячи перед телевізором, – це приємно. А коли треба займатися п’ять годин або порпатися по дому – це швидко втомлює. Тому я і кажу, що іноді те рішення, яке дає нам Бог, нам не подобається: воно неприємне, важке, навіть трохи болюче. А ми звикли отримувати від Бога одні подарунки. «Який подарунок Господь приготував мені цього разу?» Адже усе, що Він посилає нам, є подарунком.

Усе, що Бог дає за нашими молитвами, нам на благо. Нічого страшного, якщо при цьому ми плачемо. Ми абсолютно правильно робимо, що плачемо. Маємо на це повне право. Зате через місяць, або рік, або ще деякий час, ми згадаємо, як плакали тоді, і скажемо: «Нічого. Тоді я плакав, тому що не міг змиритися, був упертим. Адже по суті, те, що довелося пережити, було мені на благо і допомогу. Завдяки цьому моя душа зцілилася. Я позбавився від такої пристрасті, зрозумів те і те. Бог «струсив» з мене ці проблеми. Те, що тоді сталося, було до кращого, хоча в той момент мені було боляче і я плакав».

Добре сказав із цього приводу Ейнштейн: «Розум, що створює собі проблеми і труднощі, не в змозі вирішити їх сам». Ця думка мені дуже подобається. Ми заплутуємося у власних думках, а розв’язати проблему не можемо, бо вона сформувалася усередині нас. Отже, рішення має прийти ззовні. Звідки? Від Христа. Нам допоможе розум Христовий, християнський розум, розум якогось друга, подруги, які можуть бути меткішими в цей момент або міркують швидше.

Буває так, що ми намагаємося самостійно впоратися з якимись труднощами, але нічого не виходить. Як у випадку з тією дівчиною, про яку я розповідав, – коли вона сім місяців не приймала покладених їй ліків, і весь цей час я не відповідав на її листи, бо, інакше, наш діалог був би нескінченним і безглуздим: «Здрастуйте, отче! Мені дуже не хочеться вас турбувати». І так дві години – у тому ж дусі. Тому я вирішив почекати з відповіддю. А вона усе писала і писала. «Отче, я не приймаю ліків. Я думаю те і те». І нарешті я отримав від неї лист з такими словами: «Гадаю, є тільки два варіанти: або розлучитися з цією людиною, або накласти на себе руки». Цілком природне рішення, після того, як людина заплуталася у власних думках і не може знайти вихід з ситуації.

Я навів цей приклад для того, що необхідно вставати (нехай над силу) і йти до духівника із словами: «Прошу вас, отче, скажіть мені щось, допоможіть мені!» Чи ще до когось, хто є нашим другом-християнином. Прийти і запитати: «Як тобі здається – чи нормальне те і те, або я вкінець заплутався, тому і не можу знайти вірного рішення?»

Йдіть до свого духовного батька, щоб він прочитав над вами розрішальну молитву, – але не для нескінченних розмов. Коли я став священиком і почав сповідувати (після того, як архієпископ прочитав нам спеціальну молитву), один ігумен з монастиря в Оропосі сказав мені: «Тепер тобі потрібно бути дуже обережним з жінками! Щоб не з’їхати від них з глузду». Я тоді відповів йому, що це перебір. Навіщо давати такі поради священикові, який отримав благословення на сповідь? «Щось переборщив цей ігумен», – подумав я тоді. А зараз я кажу: «Пресвята Богородице, збережи його на многая літа!»

Ігумен знав, про що казав, – адже йому самому довелося пройти через це. Тому він і порадив мені бути обережним з жінками на сповіді.

Адже часто люди приходять до священика або ще когось не для того, щоб посповідатися, а щоб просто поговорити. Давайте не плутатимемо одне з другим. Духівник сповідує, але сповідь здійснюється не для того, щоб обговорити зі священиком детально усе своє життя.

Скажу трохи по-іншому. Психоаналітик або психолог розмовляє з тобою сорок п’ять хвилин, ти говориш, говориш, потім дістаєш п’ятдесят євро з кишені і даєш йому. Сповідь – це інше. Священик сповідує, вислуховує гріхи, але якби він повинен був розмовляти з кожним рівно годину, то в день сповідувалися б тільки дві-три людини, тому що більше витримати неможливо. Але перед аналоєм стоять не двоє і не троє, а дуже багато сповідників, і кожному потрібен час. Кожному. При цьому деяким з них потрібний не священик, а просто людина, якій можна вилити душу, і вони спокійно можуть зробити це в теплій компанії друзів або з одним другом, у гостях у близьких людей – розкритися, поговорити по душах. І тим з нас, хто так робить, вдається знайти розраду і вирішити свої проблеми.

Як сказала мені одна людина: «Отче, я дуже радий, що в мене є такі чудові друзі! Коли мені важко і голова перестає щось міркувати, я розповідаю їм про свої проблеми, і вихід знаходиться».

Але тут я маю сказати ще дещо. Інша людина не дасть тобі готового рішення. Не треба вимагати цього ні від духівника, ні від друзів. Рішення ти приймаєш сам, сам вирішуєш свої проблеми. Дуже легко покласти відповідальність на іншу людину. Ми звикли так робити. «Отче, що мені робити? Скажіть! Виходити за нього заміж чи ні?» Допустимо, я скажу: «Виходь!», а через якийсь час ця людина захворює, у неї виявляється душевний розлад, одне, друге, третє, і тоді я почую від тебе: «Ось, ви сказали мені вийти за нього заміж, я і вийшла!» Будь-яка трудність – і ти відразу ж згадаєш про мене.

Тому відповідальність має бути цілком на тобі. Це дуже важливо. Господь прийшов у цей світ для того, щоб ми навчилися твердо стояти на власних ногах. Щоб просити у священика відпущення своїх гріхів і просвітлення за його молитвами. Щоб наша картина світу прояснилася. Коли з очей спадає пелена, ми починаємо бачити життя ясніше і можемо прийняти вірне рішення.

«Я хочу зробити те і те». Не я кажу тобі, що треба робити. Бо так можна виростити не зрілого християнина, а хворого, який постійно ходитиме за тобою і проситиме: «Отче, скажи, а як мені тут вчинити? Яку машину купити? «Тойоту» або «Фіат?» Ну ось, я вирішив купити «Фіат». Тільки ось якого кольору – сріблястий або білий?» Мені відомі такі випадки, коли люди постійно вимагають ухвалення рішень від інших. Це можливо тільки в монастирі, де ченці перебувають разом двадцять чотири години на добу. Вони разом живуть, разом харчуються, – їх долі вже тісно переплетені між собою. А у світі таке неможливе, щоб кожен постійно приходив до духівника з питаннями, а той би постійно їх вирішував. Треба вчитися просити Бога про те, щоб Він просвітив нас.

Але тут з’являється інша проблема. Добре, припустимо, я прийняв рішення. А якщо воно виявиться невірним? Якщо в результаті я помилюся? Тоді в тебе вийде те, що неодноразово виходило в інших людей. Що ж? Помилка. Просто помилка. Чому ти так боїшся помилитися? Ні, я не кажу тобі здійснювати помилки, я просто намагаюся пояснити, що в цьому житті без помилок нічому не навчишся. Нікому це не вдається. У мене в будинку на третьому поверсі живе дівчина-піаністка. І ось коли вона грає, я знаю одне місце, де вона постійно помиляється. Ніяк воно в неї не виходить. І кожного разу, чуючи це, я кажу про себе: «Ну давай же, дочко моя, навчися ж нарешті грати це місце правильно!» Граючи твір п’ять місяців, можна і не помилятися.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)