Не замерзну, Боженько

Микола Лєсков писав, що в руських Бог – “за пазухою”. Тобто – близький Бог до них в усіх обставинах їх плутаного життя, і стосунки з Богом у руського наче як не “домашні”. Чи добре це, чи погано, а тільки раз за разом переконуюся, що правий був Микола Семенович на всі сто.

Нещодавно прочитав в Інтернеті в одного з друзів забавну розповідь, яка прямо це підтверджує: “Стою учора о пів на першу ночі на балконі, палю перед сном. Бачу картину: з лісу навпроти будинку виходить мій добре знайомий сусід, який живе поверхом нижче. Йде ледь живий, лапки підкошуються, заплітаються. Пару разів впав, але таки дістався до під’їзду. Вирішив, мабуть, передихнути і сісти на лавку перед під’їздом, та промазав.

Впав на землю. Навколо порожні пластикові пляшки почавлені валяються – молодь пивом балувалася. Сусід згрібає ці пляшки в купку і лягає на них головою, загалом, поспати зібрався. А на вулиці 0 і з неба щось паршиве накрапує. Вирішую врятувати сусіда від холодної смерті. Але спускатися, природно, бажання немає ніякого, кричати теж немає бажання, інші-то сусіди сплять. І от я йому голосніше так, вкрадливо, щоб слова дійшли до свідомості, затьмареної алкоголем, кажу:

– Мишко, не спи, вставай!

Внизу ворушіння, але відповіді ніякої. Я знову:

– Мишко, вставай, замерзнеш, адже холодно!!

І тут чую знизу відповідь:

– Не замерзну, Боженько”.

От така історія. З тим самим – лєсковським Богом “за пазухою”. Зворушливо і мило. Але раптом подумалося мені, що не так вже ця історія проста і наївна. Що за зовнішньою комічністю і зворушливістю є тут ще один смисловий пласт, який не впадає у вічі, але по суті – куди важливіший за зворушливе спілкування п’яниці зі своїм богом. Ну так, прийняв він голос сусіда з балкона за голос Божий. Відгукнувся на нього. Ніби – поговорили. Але ж не зробив п’яниця того, що йому, – як він вважав, – сам Господь Бог казав! Чув, але не зробив. От яка річ.

Але не про нього мова зараз, тут інше страшне. Якщо розібратися, будь-яка віруюча людина, чинить зовсім так само, коли знає заповіді Євангельські, і не виконує їх. Адже це мені Господь каже: “Тому, хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). А я, замість того, щоб дати – біжу в натовпі повз жебрака з пластиковою баночкою в руках, і згадую страшні історії про жебрацьку мафію. Тобто – у точності, як той п’яненький сусід відповідаю: “Не дам, Боженько”.

Господь каже: “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Мф. 5:44) – а я все те ж товкмачу: “Не прощу, Господи. Як їх простити – вони ж такі гади, Ти не знаєш просто”.

Мабуть, тим і відрізняється так звана природна релігійність від християнства, що за зіпсованим гріхом єством своїм, людина весь час намагається пояснити Богові – чому робитиме усе по-своєму, а не по-Божому. Хоча Його, Бога, начебто і шанує, і любить, і називає ласкаво – Боженька.

Тільки… Бог поганого не порадить. Навіть це саме от, із історії з сусідом – “Мишко, вставай, замерзнеш” – нехай і не Бог йому казав, але ж – по ділу! На його ж, Мишину користь! А він не послухав, залишився на землі, відморожувати собі і без того нездорові нирки. Але ж і Євангельські заповіді теж спрямовані виключно на нашу користь, вони – найточніша і найповніша норма нашої людяності. Відхилився хоч би трохи – вже себе нівечиш. Адже горе яке… І єдиний тут вихід – все ж зібратися з силами, напружитися, і замість: “Не замерзну, Боженько”, – сказати: “Так, Господи, от я вже встаю”.

Автор: Олександр Ткаченко