Болить мій лоб. Потягнувся уранці на кухні за тарілкою, та з усього маху – як вдарюся головою в кут відкритих дверцят посудної шафки! Ну от, потрапили дверцята ці нещасливі в таку “сліпу” зону, де око їх вже не бачить, а лобом у них встромлятися – ще запросто. І я в них врізався. Сильно так, аж іскри з очей. Боляче, а головне – образливо: ну що це таке – від бездушної деревинки по лобу отримати? Психанув я, коротше, та як вдарю кулаком по дверцятах. Причому, не думаючи. На рефлексі. Ніби – ти мене вдарила, так отримуй здачу!

Врізав, і тут же до фізичного болю додалася раптом якась неусвідомлена душевна тяжкість. Неначе щось нехороше скоїв, неправильне. Дивно… ніби нікого не образив, і навіть дверцята цілими залишилися. А в душі все одно якась заноза свербить.

Подумав-подумав з чого б це. Та й згадав! Поліз у записник, де вже кілька років збираю думки, що здалися особливо цікавими. І точно – в Іоанна Кронштадтського читаю: “Не гнівайся на бездушні речі і не лай їх, коли вони не так, як треба, складаються і бувають тобі перешкодою в справі. Звикнеш гніватися на речі – гніватимешся і на людей, навіть без причини, і від любові відпадеш, а любов – суть усього Закону Божого”.

От так! Почухав я шишку на лобі, і – давай себе корити: “Ах ти, дурний! І чого ж ти нетямущий такий – голову розбив, дверцята ледь не поламав, та ще і душі своїй шкодиш, на додаток до всіх інших подвигів”. І тут, начебто випадково, натикаюся на цій же сторінці записника на ще одне повчання, тільки вже – від преподобного Серафима Саровського: “Слід зглянутися до душі своєї в її немочі і недосконалості і терпіти свої недоліки, як терпимо інших, але не лінуватися, а спонукати себе до кращого. Чи спожив їжі багато, або ще щось подібне, що притаманне слабкості людській, зробив – не обурюйся цим і не додай до шкоди шкоду, але мужньо спонукай себе до виправлення, а тим часом прагни зберегти мир душевний”.

Прочитав я це повчання, і навіть засміявся: от не задався ранок – що не зроблю, усе неправильно! За тарілкою поліз – лоб розбив; по дверцятах у серцях вдарив – від любові відпав; себе висварив подумки – знову не те і не так!

Ну та що ж… вирішив спробувати згідно з порадою преподобного Серафима – не обурюватися своєю ранковою нетямущістю, а якось потихеньку виправляти справу. Зосередився, помолився. Потім дістав із шафки тарілку, і акуратно закрив дверцята-кривдниці. А доки смажилася яєчня, приклав до розбитого лоба мокрий холодний рушник, і подивився у вікно. Сонце грає на зеленому листі, горобці скандалять у кущах, кінь сусідський під липами пасеться. Ще один день почався, слава Богу!

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки