Дембель

Бувають у житті дивні зустрічі: начебто, короткочасні зовсім, а в пам’ять врізаються надовго.

Кілька років тому довелося мені бачити приголомшливе видовище. На Казанському вокзалі прямо на мене йшла сліпуче-брутальна істота з розгубленими очима. Дембель! У всій карнавальній красі своєї розшито-підшито-перешитої форми, яку і армійською назвати язик не повертається. Відслужив парубок своє, тепер, от, додому їде. До мами. І навіщось перетворив своє обмундирування в клоунський костюм на військову тематику. Чого ж там тільки не було! І – погони з білої світловідбиваючої тканини. І – сяючі шеврони з неї ж. І – жменя якихось сумнівних значків на грудях, що покликана свідчити, що парубок служив не якось, а особливо-видатним чином. І ще купа якихось строкатих дрібниць на різних частинах тіла. Але найкарколомніша деталь дембельського туалету, звичайно ж – аксельбант. Що там накручене в нього на грудях – навіть розгледіти на ходу було важко, а вже тим більше – описати словами. Якісь неймовірні вузли з витих шнурів, розкуйовджені пензлики, петлі, мотузки. І все це теж – сяюче, непорочно-біле, що свідчить про безумовну гідність володаря таких чудових відзнак.

І от, йде цей бідний наряджений парубок крізь натовп цивільних. Ловить на собі зацікавлені погляди. І відчуває, що його прекрасне дембельське вбрання сприймається якось зовсім не так, як йому думалось і мріялося. Незручно йому від цього, напружений він увесь, в очах – суміш розгубленості з агресією – ніби, тільки спробуйте сказати заслуженому дембелю, що він виглядає смішно. Адже і сам вже зрозумів – що смішно. Тільки діватися вже нікуди: форма на тобі лише ця, знівечена, іншої немає. А по-цивільному, без форми повертатися з армії начебто зовсім вже не комільфо. От і крокує парубок у своєму клоунському костюмі крізь натовп, стиснувши зуби і прагнучи не зустрічатися поглядом з глузливими посмішками перехожих.

А мені подумалося, що це дуже цікавий факт – коли людина, яка мала високий соціальний статус в одному середовищі, раптом виявляється в зовсім іншому смисловому просторі. Де цей високий статус вже не працює, і всі її колись грізні і прекрасні зовнішні атрибути виглядають смішно і жалісно.

Ще вчора у своїй військовій частині цей парубок був для “молодих” – царем і богом. І готував собі це “царське” вбрання. Щоб, значить, і удома всіх привести в захоплення своєю величчю. І зовсім не розумів, що за межами військової частини, де йому довелося служити, він не цар, не бог і навіть не грізний дембель. А лише – розгублений двадцятирічний хлопчик, на якого чекає попереду велике, важке і багато в чому незрозуміле життя. Ласкаво просимо в реальний світ, єфрейторе!

Короткочасна зустріч, буквально кілька секунд, і – розчинився дембель у натовпі, який кудись вічно поспішає. А я подумав, що на порозі Життя Вічного, людина легко може опинитися в становищі такого от наївного солдатика. Коли, на смертному одрі раптом виявиться, що всі наші досягнення, заслуги, уся наша самореалізація і численні таланти, усі гроші, підприємства, культурні і матеріальні цінності, нами вироблені – усе це, і багато що інше раптом виявиться мішурою, яка нічого не значить, як накручені аксельбанти на солдатських грудях. І що в очах Божих усі наші тутешні земні “заслуги” – не більше ніж пил. Адже саме так і буде, тут вже можна зовсім не сумніватися. І зовсім інше виявиться важливим у тій, посмертній реальності – чи очистив ти своє серце від жадібності, заздрості, хтивості, пристрасті до грошей і розваг. Чи нагодував ти голодного, чи допоміг бідному, чи утішив того, хто плаче. Чи, якщо зовсім коротко і просто – чи став ти хоч би трішки подібним до нашого лагідного і упокореного Бога. Пригадав я цю історію, і захотілося собі самому крикнути: – Гей, дембеле! Закінчуй бляху полірувати, йди, справою займися. Скоро у вічність.

Автор: Олександр Ткаченко