Рішучість

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кожен з нас одного разу присягнувся присвятити своє життя Богові. Кожен з нас обіцяв одного разу своєму Господові відмовитися від служіння гріху, відкинути спокуси сатани і таким чином поєднатися з Христом, щоб мати право разом з апостолом Павлом сказати наприкінці свого життєвого шляху: «І вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20).

Кожен з нас у таїнстві Хрещення з ясною рішучістю вимовив ці обітниці вірності своєму Богові, обітниці, подібні до тих, які вимовили колись святі і праведний Іоаким і Анна. Вони принесли свої обітниці тому, що Бог попустив їм тяжке випробування безпліддя, випробування тим більш гірке, що люди народу Божого вважали його ганьбою, соромом, явним знаком ганебної гріховності. Не мати потомства – це як не мати виправдання свого життя, так само як і надії на життя майбутнього віку. Недаремно мати Іоанна Хрестителя, свята і праведна Єлисавета, вже в похилих роках усвідомивши себе вагітною, із захватом і тріумфуванням вигукнула: «Так сотворив мені Господь у ті дні, коли зглянувся на мене, щоб зняти з мене ганьбу перед людьми!» (Лк. 1:25).

І ось, щоб уникнути «ганьби перед людьми», святі і праведні Іоаким і Анна принесли Господові обіцянку присвятити народжене немовля на служіння Богові.

Що це означало для них у практичному плані? Лише одне: неминуче і швидке розлучення з улюбленим чадом, народження якого вони так тяжко-довго чекали. Богові віддавалося найрідніше, найближче, найдорожче. Легко було обіцяти відмовитися від того, чого ще не маєш. Але як важко, як боляче розлучатися не з немовлям навіть, до якого не встигла ще прив’язатися душа, не прикипіло серце, а з Отроковицею, що вже наповнила будинок Своїм ніжним лепетом, тупцюванням маленьких Своїх ніжок, що вже зробила звичними радісні турботи про Її здоров’я, про Її сон, про Її зворушливі дитячі інтереси.

Марно ми думаємо, що святим, раз вже вони були святими, нічого не варто було здійснювати подвиги стриманості, жертвувати найдорожчим у своєму житті, зазнавати скорботу, витримувати тортури. Згадаємо, що говорив про святих Серафим Саровський. На питання про те, чим відрізняються грішники, що гинуть, від тих грішників, що рятуються (тобто – святих, бо абсолютно не святий ніхто, окрім одного Бога), він коротко відповів: рішучістю!

Так, рішучістю, і тільки нею однією – рішучістю відмовитися від себе, від своїх пристрастей, від своїх прав, від свого майна, від самого життя свого – рятується грішник. Рішучість грішника – це його несхитна готовність жертвувати собою в з’єднанні з послідовною і непохитною надією на Бога і вірою в те, що Він, Бог, «не хоче смерті грішника», а тому, якщо Він з нами, ми не програємо, якою б важкою, якою б тяжкою і безнадійною не видавалася нам часом наша боротьба з власними пристрастями.

Взагалі кажучи, для того, щоб почати боротьбу із спокусами, великої мужності, великої мудрості не треба: це ще не рішучість – кинутися в бійку, маючи за плечима лише голий ентузіазм. А от якщо людина не раз і не два була переможена в цій боротьбі, якщо вона багаторазово зраджувала клятві, якою присягнулася одного разу і, проте, у сотий і тисячний раз намагалася відновити свій подвиг після сотого і тисячного падіння, щоб не загинути в безодні смутку і відчаю, – це, безперечно, рішучість, це вже можна назвати рішучістю. Якщо вже Сам Спаситель світу молився до кривавого поту напередодні Своїх хресних страждань, чому ми думаємо, що нам, які оголосили себе Його учнями, має бути легше і простіше?

Сьогоднішнє свято дане нам для того, щоб нагадати про мужність рішучості. Неодноразово повержені у відчайдушній боротьбі зі своїми гріхами, давайте вглядимося в двох літніх людей, що залишилися вірними своїй обітниці. Давайте вглядимося в крихку фігурку їх Дочки, Яка стоїть перед крутими сходами Єрусалимського Храму, що ведуть у Святе Святі, стоїть з недитячою рішучістю, провіщаючи спасіння і розраду усьому роду людському, що гине. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Введення в храм Пресвятої Богородиці