В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Не лише «дні лукаві» (Еф. 5:16), як нагадує нам сьогодні апостол Павло, лукавий і язик людський, що незбагненним чином примудряється так приловчитися, щоб чорне назвати білим, а порожнє – повним. Вже багато разів помічено було, що це наш язик, «марнослівний і лукавий», виробляє із словом «любов», називаючи ним те, про що сьогодні чули ми в Посланні, адресованому християнській общині міста Ефеса: «Бо про те, що вони роблять таємно, соромно i говорити» (Еф. 5:12). Це апостол вказує на ту безсоромність, яку наші сучасники, як, втім, і хтиві ефесяни, величають «любов’ю». Тепер адже банального розпусника прийнято називати «життєлюбом», а людину, розлючену на увесь білий світ унаслідок лютої заздрості, що вогнем палить її нещасну душу, – «борцем за справедливість».

Точно те саме відбувається і в пошкодженій гріхом свідомості, коли вона мислить про багатство. Багатство уявляється пропащому людському розуму то як жадана і висока мета життя, то як низинна пристрасть, що висушує розум, душу і тіло гірше за алкоголь і наркотики. А тим часом добре б згадати, що саме це слово в історичній ретроспективі, у тій самій прамові, від якої пішли усі європейські мови, споріднене слову «Бог», тому що Бог – це Той, хто має абсолютну повноту буття, тобто абсолютне багатство. І якщо ми покликані до участі в божественній природі, це означає, що завдання нашого життя – стати такими ж «багатими», як «багатий» Сам Господь. Питання тільки в тому, чим нам багатіти, що вважати гідним надбання? Чи скажемо по-іншому: що колекціонувати? Тому що колекціонування, коли воно має своїм предметом речі тимчасові і тлінні, – це, зрозуміло, прояв пристрасті сріблолюбства, що б там не казали азартні філателісти і книголюби. Христос не проти «збирання» взагалі, Він проти збирання «землі»: «Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6:19-21).

Рідко, хто з тих, хто тут перебуває, може похвалитися тим, що у нього нині або рік тому визрів у полі настільки хороший урожай, що і йому, подібно до сьогоднішнього безрозсудного багача, потрібне буде ламати старі житниці. Проте багато хто упевнений, що варто все-таки зламати старий невдалий шлюб, якщо на горизонті почала світати нова пристрасть, а разом з нею і нова надія на щасливе цього разу життя.

Тільки от романтичні підлітки унаслідок повної відсутності життєвого досвіду не здогадуються, що хороше або погане ставлення оточення до конкретної людини далеко не завжди залежить від її достоїнств або недоліків. Проте кожен з нас, що давно вже пережили підлітковий вік, все ж шукає доброго до себе ставлення за всяку ціну, все ж розраховує сподобатися, все ж тужить, коли стикається з неприязню і антипатією. Так непомітно стаємо ми колекціонерами пристрастей, так долає нас біс надбання – не грошей, не багатства матеріального, але слави і громадського визнання. Так ми готові зруйнувати «старі житниці» багаторічної дружби через косий погляд, через дріб’язкове непорозуміння.

Багатство – це адже не лише гроші, і сп’яніти можна не лише «упившись вином» (див. Еф. 5:18), проти чого і попереджає нас сьогодні апостол Павло. «Розпуста», про яку він говорить, починається там, де людина залишає те, за що вона відповідає перед Богом і людьми, і починає блукати в пошуках нових сумнівних радощів. Розпуста починається там, де посилюється самопочуття і притупляється сприйнятливість до того, що давно і стабільно поруч. Розпуста починається в той момент, коли душа, що отупіла від достатку, шукає нових переживань, нових втіх, нових володінь. Ось саме тоді і знищуються «старі житниці» заради побудови більших, тоді і ламаються колись міцні шлюби, тоді і руйнується багаторічна дружба, розриваються давні зв’язки.

І виникає ілюзія багатства. Калейдоскоп облич, подій, змін створює оманливе відчуття повноти життя, яскравого свята буття. І тріумфує людина, засліплена цим блискучим мигтінням, і вигукує, подібно до сьогоднішнього безрозсудного багача: «Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись!» (Лк. 12:19). І починає людина «споживати» без міри і краю не хліб і не вино, а душі інших людей, а запашні і принадні квіти спілкування, приголомшуючи себе стрімкою зміною нових зв’язків, нових знайомств, нових стосунків.

Але час минає, і те, що ще учора було в новинку, сьогодні вже приїдається, набридає і знову поповнює нескінченну чергу «старих житниць», призначених на злам тільки тому, що на їх місце вже готові з’явитися нові, ще не використані, ще свіжі. І ось у цьому мигтінні нескінченних облич і подій вважає новоявлений багач сенс свого життя! Він, бідолаха, не стільки вірить, скільки намагається переконати самого себе в тому, що саме в такій круговерті і полягає сенс існування. Він, нещасний, саме цей пустопорожній шум пишномовно називає «розкішшю людського спілкування», не помічаючи того, що насправді уся ця шумова завіса, увесь цей яскравий маскарад облич, що безперервно змінюються, потрібен тільки для того, щоб заглушити тривожні і тихі слова, які постійно звучать у душі: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12:20). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці