Коли спокуси не страшні

Коли серце зігріте вогнем Божественної любові, не страшні будь-які спокуси. Тому що будь-яка спокуса «розтане» під променями цієї любові. Наблизившись до душі, вона зникне.

Уявіть: диявол підбирається до людини, яка постійно (саме постійно!) повторює про себе: «Господи Ісусе Христе, я люблю Тебе! Боже мій, Спасителю мій, помилуй мене!» Хіба може диявол щось зробити з душею того, хто цілий день так говорить? Як спокусі проникнути в цю душу? З якого боку? Подумайте.

Коли душа захищена Ісусовою молитвою, спокуса не може завдати їй шкоди. Вона проникає всередину тільки в тому випадку, якщо «кватирка» відкрита – якщо в душі холод і мороз. А палкої молитви, палкої любові, Божественної любові диявол не переносить. Тому і треба невпинно повторювати: «Господи Ісусе Христе, Спасителю мій, помилуй мене!»

Головне – повернутися до Бога

Одна людина якось прийшла до мене і сказала:

– Отче, я згрішив!

Я запитав його:

– А ти помолився?

– Та як же можна молитися, якщо згрішив?

– У такому разі, дитя моє, ти згрішив двічі. Спочатку скоїв гріх, а потім віддалився від Бога. А треба було відразу ж повернутися до Нього, того вечора ж, у ту ж мить! Прибігти до Нього і сказати: «Господи, я знову люблю Тебе!» Диявол тут же випарується. Але справа навіть не в ньому. Головне – повернутися до Бога.

Саме цього не зробили Адам і Єва. Так, вони згрішили. Що поробиш – люди, розслабилися, захопилися. Згрішили, так. Але можна було звернутися до Бога і сказати: «Ох, Господи Боже наш, як же ми могли забути про Тебе, про Святу Трійцю? Прости нас!» І Господь розкрив би їм Свої обійми із словами: «Ідіть до Мене, діти Мої! Ви ще на самому початку шляху і тому припускаєтеся помилок. Але раз ви покаялися, йдіть сюди! Я прощаю вас!»

Замість цього Адам і Єва сховалися від Бога, а потім почали виправдовуватися і шукати винуватця: «Це вона винна! Це диявол винен!» Адже можна було просто сказати: «Господи! Наше гріхопадіння сталося тому, що любов до Тебе охолонула. Ми забули про Тебе, і гріх увійшов до нас, збільшився і виріс – бо ми втратили Тебе».

Починаємо наново

Замість того, щоб сконцентровуватися на своїх гріхах, постараємося віддати серце молитві, Господові. І почнемо трудитися наново. Так, ми всі грішимо по тисячі разів на день, і тому необхідно постійно молитися Богові, постійно! І не зневірятися. «Господи, я люблю Тебе! Так, я грішу, але продовжую шукати Тебе. Падаю, але кличу Тебе. Грузну в пристрастях, але кидаюся до Твоїх ніг. Валяюся в бруді, але простягаю руки по допомогу із словами: «Господи, помилуй!» Знову падаю в бруд і знову кличу Тебе».

Зрозумійте, це не суперечливі дії, як може здатися на перший погляд. Це – боротьба, зусилля, упокорювання. Так, така боротьба дуже гамує. Коли ти вже готовий сказати: «Усе, більше не можу! Нічого в мене не виходить!» – це і є упокорювання. А егоїзм – це коли ми хочемо стати досконалими, бездоганними і безгрішними. Звичайно, дай нам Бог стати такими.

«Хто любить брата свого, той перебуває у світлі, i немає в ньому спокуси», – каже у своєму посланні Іоанн Богослов (1Ін. 2:10). Хто любить – той не грішить, тому що любить і Господа, і тому стає безгрішним, як Сам Господь. «Сподоби, Господи, в вечір цей від гріха вберегтися нам», – співаємо ми на вечерні. І вечір, і ранок, і день. Усе життя. Значить, можна стати безгрішним, але – не насильно. Тобто якщо просто сказати: «Не грішитиму!» – нічого не вийде. А коли любиш Бога, то ніщо більше не хвилює тебе. Тільки Господь. І життя стає неймовірно щасливим, повним радості, тріумфування і сенсу.

Полюбити Христа і стати іншим

Якщо полюбити Христа, усе інше почне сприйматися абсолютно по-іншому. Впустивши Бога у своє життя, зовні ми залишимося колишніми: у нас буде те ж тіло, ріст, вага, та ж душа. Але при цьому ми перетворимося на абсолютно інших людей. Людей іншого порядку. Ми будемо як Господь після Свого Воскресіння. Той же – і одночасно не Той. І ти зовні нічим не відрізнятимешся від колег по роботі. Але при цьому – станеш іншим. Поки ми цього не розуміємо – зрозуміємо потім, коли нас запитають:

– Слухай, як ти так можеш?

– Що можу? – здивуєтеся ви.

– Ну, у тобі є щось таке.

– Та що в мені такого особливого?

– Ну, якийсь спокій.

– Який такий спокій?

– Ну, не знаю. Ти не гніваєшся – що б тобі не казали. Інші починають нервувати, дратуватися, а ти завжди такий спокійний, умиротворений. І ніколи не скаржишся.

– А на що мені скаржитися?

Ми самі не розумітимемо, звідки це в нас. А насправді це Господь просто оселиться в нашому серці, і після цього усе життя зміниться. Ми відчуємо, що Бог любить нас, а це немало – знати, що Господь любить тебе, що ти – Його улюблене дитя, що є на світі Хтось, Хто постійно думає про тебе, і твоє життя повне сенсу. Ти не жалюгідна ганебна істота, а – коштовність. І зараз, коли ми з вами розмовляємо, у цей момент Бог думає про нас, Своїх улюблених дітей. Але навіть якщо з нами нікого немає поруч і ми почуваємо себе самотньо – є Господь, Який любить нас і в серці Якого кожна людина займає дуже багато місця.

І якби Бог знову прийшов на землю, Він прийшов би до кожного з нас. Саме до тебе. І говорив би тільки з тобою; торкався б лише до тебе; ходив, їв і розмовляв би тільки з тобою.

Він не прийшов би до когось одного – якогось священика, архієрея або патріарха. Він прийшов би до усіх людей – навіть таких простодушних, невідомих і самотніх, як ми.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)