Чому треба обов’язково радіти за інших

Таланти друзів – мої теж

«Перебувайте в Мені, і Я у вас», – каже Христос (Ін. 15:4). З’єднайтеся зі Мною, і Я перебуватиму з вами. Усі ви сполучені один з одним.

Якщо ми зрозуміємо це, то побачимо, як це прекрасно. І тоді я сповнюся великої радості, бо сприйматиму твій талант як свій. У мене безліч талановитих друзів, і всі їх таланти – і мої теж. Так само, як і те мале, що маю я, належить їм. Виходить, усі ми дуже багаті, тому що ми – одна компанія, одна велика сім’я, в якій один стає багатше завдяки талантам іншого.

І якщо радіти талантам один одного, то приводів для радості буде маса – щодня. Чи можемо ми так чинити починаючи вже із сьогоднішнього дня? Тільки уяви, скільки талантів у всіх твоїх друзів і яке задоволення вони від цього отримують! Ось і радій разом з ними! Неважливо, що в тебе немає тих здібностей, тих дарів, які мають вони. Адже вони діляться своїми талантами і даруваннями.

Одна людина сказала мені:

– У мене немає своїх дітей, але я радію разом з тими, у кого вони є, так, якби і в мене була дитина.

Я подумав тоді: «Навряд чи це дійсно так, своїх дітей у тебе немає». Але співрозмовник сказав, ніби читаючи мої думки:

– Ні, мені дійсно радісно – бо якщо любити ближнього з радістю, від щирого серця, то немає ні заздрості, ні образи – нічого! Я радію разом з ними!

Твій друг одружується – і його радість стає і твоєю радістю. Знайомий хлопчина успішно закінчує школу – і ти радієш разом з ним. Так, успішне завершення навчання – це його заслуга, але якщо я відчуваю себе і його як одне ціле, то його радість стає і моєю радістю. І знаєте, скільки разів на день можна так радіти? Дуже багато.

Просто подумайте про всіх щасливих людей, які радіють зараз. Наприклад, сьогодні, зараз, поки ми розмовляємо, хтось знайомиться зі своєю майбутньою «половинкою». А хтось успішно склав важкий іспит. А якщо ви сприйматимете свій дар, свій талант як і трішки мій, то з легкістю скажете:

– Я захистив диплом, бо мій духівник, мої батьки і друзі молилися за мене!

І усі ми відчуємо себе в єднанні один з одним.

Не для себе

Пам’ятаєте фарисея, який молився в Храмі (Лк. 18)? Він думав зовсім інакше. Усі хороші вчинки, які йому доводилося здійснювати, – піст, молитву, милостиню, відвідування Храму – він приписував виключно собі. І тому все це не доставляло йому радості. Його серце не лагідніло, не тануло від вдячності. Хоча ця людина могла б просто сказати:

– Господи, як же багато усього Ти дав мені!

І вдячність змінила б його душу.

А митар, що стояв віддалік, волав: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!»

Одного разу я подумав, що б сказав митареві фарисей, якби почув його слова? Вірніше, що міг би сказати? Мені здається, його слова мали бути такими:

– Не засмучуйся, митарю! Так, ти багато чого позбавлений, але те, що маю я, – для тебе. Ти не постиш? Я пощу за тебе. Ти не вважаєшся хорошою людиною? Якщо в мені є щось хороше, воно – для тебе! Я клопотатиму за тебе перед Богом, ось побачиш!

Пам’ятаю, як старець Парфеній (я прочитав про нього в одній тоненькій книжці, яка так і називається, – «Старець Парфеній») запитав Пресвяту Богородицю:

– Пресвята Богородице, що означає моє покликання ченця?

І під час молитви він почув від Богородиці відповідь. Вона сказала йому:

– Чернеча схима, отримана тобою, означає, що тепер ти повинен стати святим заради цілого світу.

Іншими словами, ти отримуєш дар і приймаєш його з вдячністю – за весь мир. Розумієте? Пресвята Богородиця Своєю відповіддю уберегла святого від можливих помислів, які могли б сприяти появі гордині. Старець Парфеній повинен був стати святим не для себе, а для всього світу.

Найбільший талант

Найбільшим талантом на світі є любов. Якщо втратити цей дар, то усі інші здібності, якими б вони не були, нічого не вартують. Адже ти не віддаєш людям себе. Не робиш того, що зробив Господь, Який віддав Себе світу. Він не пожалів Свого Сина – Краще, що в Нього було, – щоб подарувати нам Свою любов. Він попустив Своєму Синові стати Людиною. Тобто Він захотів стати Людиною по великій любові до усіх нас, і тепер промовляє:

– У Мене немає нічого, чим би Я не поділився з вами. Ось, я віддаю вам усе, і хочу, щоб ви також віддавали Мені усе – і тоді ми станемо єдині.

На відміну від жорстокосердого фарисея, митар дуже симпатичний нам. Його так і називають – «добрий митар», «покірливий митар». Так само, як і розсудливий розбійник, який відкрив своє серце Господові на хресті, кажучи:

– Боже мій, зглянься наді мною! Я – грішник, у мене немає ні краплі доброти, і я не прикидаюся святим і хорошим. Я прошу тільки Твого вибачення!

Знаєте, чому він так вчинив? Чому його душа так змінилася в одну мить? Він відчув любов Божу. Він відчув, як любить його Господь, і тому не побоявся так несподівано змінитися. Так, для того, щоб у серці сталися такі зміни, для того, щоб так несподівано і щиро покаятися в усьому скоєному, – у першу чергу, треба не боятися. Адже людина, яка боїться, що за щонайменшу провину їй дадуть капцем по голові (а то і каменем), просто не в змозі покаятися. Її запитують:

– Ти хочеш у чомусь зізнатися?

А вона відповідає:

– Ні-ні, у мене усе гаразд!

– Точно? Ти нічого не хочеш мені сказати?

– Ні-ні!

Значить, ця людина доки не має безстрашності, відваги перед Богом і Його любов’ю. Адже в першу чергу треба зрозуміти, що Господь нас дуже любить. Так, можете зі мною не погоджуватися, адже я, священик, не показую вам такої любові. Я дуже радий, що ви це розумієте – адже і правда, ми, священики, що перебувають у безпосередній близькості від Бога, могли б так робити. Могли б давати людям можливість відчути те, що відчував митар перед лицем Господнім. Яким чином? Робити так, щоб ви не боялися каятися. Щоб ви знали: якщо відкритися священикові, розповісти йому про свої гріхи – у відповідь вам розкриють обійми.

Обійми, тепло, прощення

Ось приходиш ти на сповідь і кажеш:

– Я злодій, п’яниця, перелюбник, розпусник; я палю, лаюся, розпусничаю, засуджую, заздрю!

Ти говориш усе це, а потім відчуваєш, як тебе обіймають, і душа наповнюється дивним теплом і світлом.

Не брязкають тюремні ключі; немає ні заґратованих вікон, ні батогів, ні електричного стільця, ні судді. Тільки обійми, тепло, прощення. Людинолюбство. Необхідно відчути любов Божу. А нам, священикам, необхідно навчитися показувати цю любов. І батьки, які також є священнослужителями у своїй сім’ї – «малій Церкві», – повинні показувати дітям Божественне Лице, Яке є нескінченні обійми, прощення, безпека і, – прийняття.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)