Сини Авраамові

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

В останню неділю перед Різдвом Христовим Церква згадує нащадків старозавітного патріарха Авраама, якому в нагороду за віру і вірність Богом було обіцяно стати засновником і батьком «народу великого» (Бут. 18:18). Імена синів цього народу щойно прозвучали з церковного амвона. Людина нецерковна скаже: «Нащо про них казати? Усі вони давно померли, і кістки їх зітліли, занесені піском забуття». Християнин згадає слова свого Бога: «Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова. Бог не є Бог мертвих, а живих» (Мф. 22:32). У Бога – усі живі, і коли ми молимося про спочилих, то просимо нашого Спасителя упокоїти їх «на лоні Авраама», тобто там, де «немає хвороби, печалі і зітхання», – у Раю.

Для того, щоб набути вічного упокою зі своїм Господом «в землі праведних», нам необхідно усиновитися Богові ще в цьому житті, тобто хоч якоюсь мірою уподібнитися Аврааму в його вірності Богові, хоч якоюсь мірою стати преподобним і, таким чином, стати спадкоємцем Авраамовим не за тілом, але за вірою. Бо апостол Павло прямо вказує нам: «Так Авраам повірив Богові, і це поставилося йому в праведність. Отож знайте, що ті, хто вірує, є сини Авраамові. І Писання, передбачаючи, що через віру Бог виправдає язичників, передвістило Авраамові: “У тобі благословляться всі народи”. Отже, ті‚ що від віри‚ благословляться з вірним Авраамом» (Гал. 3:6-9).

Так напередодні Різдва Христового Свята Церква нагадує про те, що і нам, чиї далекі предки не належали до народу Божого, дарована радісна можливість тріумфувати в блаженній вічності на лоні Авраамовому, ставши «співгромадянами святим і своїми Богові» (див. Еф. 2:19) не за правом народження, але по благодаті віри в Бога і Спасителя нашого. Тому і наші імена щодня возносяться в соборній молитві Церкви до Престолу Божого під час звершення Божественної літургії. І наші з вами імена Жертвою Христовою і нашою вірою в спокутне значення цієї Жертви стали іменами народу Божого. Вони виявилися поруч з іменам тих самих людей, «які вірою перемагали царства, творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були сильні на війні, проганяли полки чужинців» (Євр. 11:33-34).

І якщо ми хочемо залишатися цим «народом святим» (див. 1Пет. 2:9), якщо ми безумовно хочемо наслідувати Царство, «уготоване вам від створення світу» (Мф. 25:34), тоді так же безумовно треба нам пам’ятати і про сумну долю народу Божого, від якого «тепер, після обрання благодаті, зберігся останок» (Рим. 11:5). Тільки «останок» зберігся від народу, який колись по Божій обітниці був «числом як піску морського» (Рим. 9:27).

Усе це сталося тільки тому, що народ, у чиєму соборному тілі виткалася Божественна Плоть Боголюдини, засумнівався у власному благодатному обранні, відкинув його заради обрання тлінного і скороминущого. Сини Ізраїлеві засумнівалися в обітницях Божих, відкинули пророцтва пророків, і над ними за те здійснився Суд Божий – за словом Євангельським: «І зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені, бо ти не зрозуміло часу відвідин твоїх» (Лк. 19:44). Вони засумнівалися, як засумнівався найбільш праведний з них – Йосиф Обручник, який, як ми читали сьогодні, «будучи праведним і не бажаючи ославити Її, хотів потай відпустити Її. Та щойно він помислив це, як ось ангел Господній з’явився йому уві сні, промовляючи: Йосифе, сину Давидів! Не бійся прийняти Марію, жону твою, бо зачате в Ній є від Духа Святого» (Мф. 1:19-20).

Праведник Старого Завіту, хранитель Дівоцтва Пресвятої Богородиці, Йосиф прийняв настанови Ангела, бо знав, що грішно гордитися даром Божої благодаті, бо розумів, «що Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові» (Мф. 3:9). І це упокорювання Праведного Йосифа врятувало і його самого, і той самий «останок», який зберігся «після обрання благодаті» (Рим. 11:5).

А ми з вами, ми, Церква Христова, і стали тим самим «камінням», з якого Бог звів дітей Аврааму. За невимовним милосердям Божим ми стали тим камінням, про яке апостол Петро пише: «Приступаючи до Нього, каменя живого, людьми відкинутого, а Богом обраного, коштовного, і самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1Пет. 2:4,5). І це можливо! Аби лише нам не заметушитися, аби лише не загордитися своїм обранням! Аби лише не забути нам, що покликання Боже – не привілей, а служіння, не запорука повсякденних успіхів, а – Хрест! Аби лише нам не загордитися, але упокореним серцем і лагідною душею зустріти Христа, Який гряде з Вічності в час. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя святих отців