Любов, яка душить

Чому він – інший? Чому ти хочеш, щоб син вибрав одну спеціальність, а він вибирає іншу? Чому тобі хочеться, щоб дочка вийшла заміж за одного чоловіка (і ти стільки про це думаєш!), а вона виходить за другого? А потім дивуєшся: як так виходить, що твій син або дочка роблять усе по-своєму?

А дитина, у свою чергу, запитує батьків: «Чому ви мене не розумієте? Чому ви не розумієте, що я і ви – не одне і те ж? Що у вас свій шлях, а мені треба вибрати свій? І якщо ви мене любите, то шануєте мене, а якщо шануєте, дайте мені розпрямити крила, зробити власний вибір! Не душіть мене! І коли ви мене зрозумієте, вам самим стане добре. Відпустіть мене – і я повернуся до вас».

Чим більше ми даємо своїй дитині свободи в плані вибору – тим вірогідніше вона повернеться до нас, у своє гніздо. А якщо «тиснути» – можна втратити її назавжди. Ледве зачувши ім’я матері, вона тікатиме – «чимдалі, чимдалі від тих, хто переслідує і тисне!»

Буває так, що батьки вже все розпланували – де їх діти житимуть (деякі навіть зводять їм будинки!), на кого вчитимуться і так далі; і ось, коли начебто усе йде як по маслу, дитина несподівано не погоджується з їх вибором.

Зрозуміти дітей – важко. Справжня любов – це коли ми відпускаємо і даємо піти, якщо потрібно. Це дуже нелегко. І я говорю про це як і про свою проблему теж.

Коли любимо, ми хочемо, щоб об’єкт нашої любові завжди був з нами. Бо в глибині душі ми його потребуємо. Матері плачуть, коли їх діти одружуються і виходять заміж. Але твоя дитина щаслива! Чому ж ти плачеш? «Ну, я просто дуже її люблю!» Так, і вона добре це знає. «Я просто не хочу, щоб він від’їжджав».

Подумай трохи і зрозумій, що ти відчуваєш насправді. Хіба за дитину ти переживаєш? Та в неї усе гаразд! Вона вчиться собі в Німеччині, п’є пиво із сосисками, жодних проблем у неї немає. Але ти прямо місця собі не знаходиш, бо тобі її бракує. Отже, це не справжня, чиста любов, якою любить нас Бог.

Бог не ставиться до нас, як до Своєї власності. Він шанує нас. І Йому дуже хочеться, щоб ми були з Ним, але – зі своїми талантами і здібностями, які розвиваємо. А ми хочемо прикувати ближнього до себе ланцюгами – «стій тут, поряд зі мною!»

Чоловікові сорок п’ять років – а мама усе продовжує надзвонювати йому вечорами, ніби не пам’ятає, що її син живе тепер з іншою жінкою, своєю дружиною, яка його любить.

Любов розуміє. І мамі необхідно зрозуміти, що її син більше їй не належить. «Дитя моє, йди вперед!» – ось що слід було б сказати. А не: «Якого кольору машину ти купив, синку? Це вона тобі сказала вибрати таку? І мене навіть не запитала! Синку, скажи їй, що я навчу її готувати смачно ці помідори. Вона ще не вміє».

І це – любов? Так, щось від любові тут є, але… Якщо така мати чесно придивиться до себе, то побачить, що її любов прагне поневолити і задушити.

Любов не шукає свого. «Дитя моє, нехай у тебе усе буде добре. Навіть якщо ти далеко від мене, я все одно радію – адже ти живеш з улюбленою дружиною і дітьми».

Повторю те, про що говорив на початку: усі ми любимо один одного. Немає душі, яка не любила б іншу душу. А розум починає давати команди: «Ось цю людину любити не потрібно! Подивися, який він! Він ходить туди-то, спілкується з такими-то». Тобто душа любить, а розум розділяє, створює межі між людьми.

Але якщо зрозуміти іншу людину, то можна по-справжньому допомогти їй у скрутний момент життя.

Особисто мені нелегко з людьми, які вважають себе кращими за інших і в розмові прагнуть виглядати отакими всезнайками. Сидить такий чоловік, наприклад, на якійсь офіційній зустрічі і постійно висловлює свою думку, гадаючи, що знає про усе краще за інших. Дружина штовхає його під столом: «Припини зараз же!» Сам того не бажаючи, він виставляє себе на глум. І багато з нас так поводяться. Можливо, у дитинстві нас просто не хвалили. «Так, ти часто кажеш хороші і розумні речі. Ти молодець. Але за столом не повинен говорити один ти. Хай і інші щось скажуть».

У будь-якому випадку люди, що бажають так виділятися, як правило, дуже чутливі. Їх поведінка відштовхує, а в глибині душі вони чекають схвалення і, як у дитинстві, дуже хочуть почути від інших: «Підійди сюди! Відчуй, що ми любимо і розуміємо тебе! Ти дорогий нам». Але ніхто ніколи не казав їм таких слів. І, прийшовши на офіційну зустріч, вони починають доводити усім свою значущість. Зі мною це відбувалося неодноразово.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)