Про те як влаштований світ

Усі знають, як маленькі діти, які ще не засвоїли гріх, дуже добре розбираються в людях. Не за допомогою психологічної техніки, а безпосередньо проникають у суть людини. Вони дуже добре відрізняють злих людей від добрих і бачать лукавство дорослих. Так Адам бачив суть предметів внутрішнім духовним поглядом. Цей світ він бачив не так, як ми.

Нам, світським, здається, що світ влаштований для нас. А він влаштований у результаті взаємин між Особами Святої Трійці трохи з іншою метою, ніж наше земне благополуччя і здоров’я. Ми після Адамового гріхопадіння трагічно помиляємося, визначаючи своє місце у світі.

Нам здається, що життя – це сімдесят років. “А як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби” (Пс. 89:10). А ми насправді народжені для вічності.

Нам, світським, здається, що діти є нашим плодом любові. У той час, як ми не маємо анінайменшого уявлення про те, як відбувається зародження життя, становлення душі і чому приходить смерть. Рідко хто здогадується, що діти не наші, а Божі. А нам їх дали тільки потримати, не зіпсувати і навчити любити Бога. Ми повинні повернути їх Богу цілими і неушкодженими.

Ми насилу бачимо себе в потоці вічності. Нам дуже важко зрозуміти, що все, що ми маємо – від Бога. І зовсім неймовірно складно взяти участь у спільній праці з Богом. Тому що ми сліпі духовно і не розуміємо того, що не слуга, а Отець, Який зберігає і обробляє Царство Небесне, разом з нами.

Наша робота має бути подібна до стосунків Осіб Трійці, між якими безперервно здійснюється жертва любові. Бог Отець дає Сину світ, а Він повертає цей світ преображеним.

Це фундаментальна основа людської природи. Вона полягає в тому, що ми створені як боги по благодаті. Ми споріднені Господу. Його Тіло розчиняється в нашому тілі. Його Кров, розчиняється в нашій крові. А раз споріднені, то головна Божа властивість – любов, і наша головна дія – жертва любові.

Коли любов народжується в нашому серці, тоді воно починає у світлі цієї небесної любові все бачити по-іншому. Людина думає по-іншому. Вона по-іншому поступає.

Обранці – Божі люди – бачать світ не так, як ми. Їм відкрита внутрішня суть подій і речей. Вони не лише бачать по-іншому, але і говорять між собою так дивно, що ми нічого з цієї мови не розуміємо. Нам загадкові і спокусливі їхні вчинки. І тільки трепет перед Богом утримують нас від суду і цікавості.

Ось це інше бачення є результат занурення в життя Бога. Це є результат віри. Віри – як живого відчуття близькості Бога.

Переводячи погляд на себе, нам варто замислитися про те, а хто ми є насправді? Адже найбільша помилка в житті – це наше уявлення про себе. Наше завдання утямити не свою роль у житті, а ту, яку Бог відвів нам у вічності. Як сказав Христос про Себе: “Хіба ви не знали, що Я маю бути в тому, що належить Отцю Моєму?” (Лк. 2:49).

Слова Спасителя можна прикласти і до себе. Адже і ми – діти Божі і носимо ім’я Христове.

Нам простіше, ніж старозавітним праведникам. Усі таємниці відкриті, усі пророцтва виконані. Слова вуст Божих нам доступні в дослівному записі промов Христових. Нам не вистачає лише одного – щоб наш розум і наші знання були оживотворені почуттям до Бога. Це почуття приходить від віри. А віра від Бога і нашої туги по Ньому. Віру набути важко, але Бог не лише допомагає нам в її пошуку, але активно тягне нас до неї.

Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не залучить його; і Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:44).

Головне, не заважати Йому, як безглузда дитина, яка лупцює по материній руці, що не пускає її на проїжджу частину дороги.

Бог рятує тільки тих, хто цього хоче і в кого є до цього воля. Тільки тих, хто мріє бути поряд з Ним, не дивлячись ні на що. Але оскільки життя з Богом еллінам безумство, а юдеям спокуса, то ми боїмося життя в Богу. Нам наш порох земного багатства здається дорожчим за скарби Царства Небесного. І ця ганебна і безглузда легкодухість відділяє нас стіною від тих праведників, людей віри, які чітко собі утямили, що є щось реальніше, ніж наше земне життя.

І нам треба утямити, що ми родом з неба і свої Богові, а не те, щоб будинок побудувати і посадити дерево.

І ми повинні розуміти, що наші діти зобов’язані не поступити в інститут і влаштуватися, а повинні так само, як і ми, одного дня побачити Бога і полюбити Його. І наше завдання – залишити їм не тлінні гроші і тимчасовий дім, а віру, яка дасть їм інший вічний спадок і інший справжній і вічний Дім.

Автор: священик Костянтин Камишанов