Смерть – як початок Преображення

Смерть розколює людину, як горіх. Витягається ядро, і ми можемо бачити шкаралупу і душу, майже по-окремо.

Тіло, як механізм, що відпрацював, вже не цікаве, а ось душа – інша справа. Ми часто чуємо як у храмі співають або читають: “Чесна перед Господом смерть преподобних Його”. Чуємо молитви про дарування безболісної, бездоганної, спокійної смерті. Ми читаємо про смерть праведників і бачимо, що смерть насправді може бути великою і красивою подією, коли людина стоїть перед дверцями світів. Праведник вже взявся за ручку цих небесних дверей, вже трохи відкрив її. Йому вже чуються інші голоси, видно інші істини і небесне світло падає на його обличчя.

Іноді нам попадаються праведники, і ми бачимо прекрасну старість і тихе згасання. Таких праведників ми можемо зустріти серед наших сусідів у селі, при храмі, або серед знайомих. Вони йдуть тихо, як ангели, залишаючи нам по себе добру пам’ять. Усі ми зустрічалися з такими ангелами доброти.

Але в звичайному житті ми зустрічаємося з важкою і негарною смертю. І справа навіть не в медичній або гігієнічній складовій смерті, що гряде. Ці труднощі ми легко долаємо, маючи маленьких дітей. Нам ніскільки не огидний ні носик, що шмаркає вночі, ні “лов риби” у ліжку, ні крик вночі. Інша справа старість. Усі ці дрібниці затьмарюються старечим недоумством. Бачити рідне обличчя і розуміти, що перед тобою неадекватна чи абсолютно чужа і агресивна людина, катастрофічно важко. Ось перед тобою той батько, з яким син ділився мріями, лежачи разом під зірками літньою ніччю на березі ріки. Ось та мама, з якою дочка обнімалася в уранішньому ліжку і довіряла перші секрети. Обличчям рідні і зовсім чужі.

Людина перед старістю спочатку якось бореться із смертю: лікується, жене від себе геть думку про неї, а їй безглуздо бажають довголіття. Але смерть, як ніч, все одно приходить і накриває всю нашу сутність. І тоді відбувається дуже важливий момент – людина ламається і здається. Вона перестає приймати умовності, що мучили її все життя. Вона відкидає всі маски і хоче побути хоч малий час сама собою.

Нестерпно важко бачити знайомі риси, за якими прояснюється зла і чужа людина. Мимоволі закрадається думка про те, якою ж людина з’явиться перед Христом? Є церковна думка, що воскреслий матиме вік Христовий. Так це означає, що після тридцяти років ми жили марно і тільки псували свою душу поганими звичками? Але, допустимо, тіло ми отримаємо молоде, а душу якого віку? Вірогідно, душу ми повинні були удосконалювати до самої смерті.

Але що ми бачимо замість досконалості? Певні закономірності. При всій різниці згасання ми легко спостерігаємо, як падають покриви умовностей і людина стає… сама собою. Точніше, такою, якою вона підсвідомо хотіла бути все життя.

Більшість не любить свою роботу і страждає від сумної необхідності заробляти гроші. Вони радіють п’ятниці, і вінцем року для них стає відпустка, що дорівнює неробству і гульні.

Більшість сприймає сім’ю як арену боротьби за існування своєї індивідуальності. Неспроста потім, вже в старості, літні батьки, згадуючи весь той жах, який їм принесли діти, ні за що не хочуть жити разом з ними і зустрічати свою смерть. Часто літні люди, узяті дітьми в місто, втікають у своє убоге сільське життя аби бути вільними.

Більшість любить і ненавидить одночасно друзів, колег, сусідів і весь білий світ, тому що всі нас БЕНТЕЖАТЬ. Як написав Ремізов:

– Людина – людині друг, вовк і товариш.

Близька смерть робить безглуздими умовності. Страшна самотність смерті примушує щосили полюбити себе.

Ми кажемо: “Впав у дитинство”. Ні, це далеко не дитинство. Це – оголення результату своєї роботи над душею за все життя. Слава Богу, люди не вміють читати наші думки, не бачать наших таємних вчинків і не чують того, що ми можемо сказати друзям і рідним у хвилини гніву. Ми вміємо обманювати і себе і людей. Але ми не можемо обдурити смерть. На порозі смерті відкривається наше Я в усій красі. І ми боїмося цієї правди про себе. Ми боїмося того, що може вилізти несвідомо з нашої душі під час смертної хвороби. Причому, дивно, що з’явитися перед Богом без всякого добра нам якось не дуже соромно. Але, вигукуючи: “Не дай Бог, дожити до старечого маразму!” – ми показуємо, що сором перед людьми нам важливіший за страх Божий.

У цьому взагалі парадокс людський: соромитися людей і не соромитися Бога. Неначе Творець не бачить нашої мерзенності, коли ми грішимо таємно. Людина не соромиться Бога, тому що первородний гріх каже їй, що вона – сама бог. І тому, якщо вона не впустить справжнього Бога до себе в кімнату, то Той і не ввійде, не дізнається і не почує. А якщо і дізнається, то це не Його справа. А якщо судитиме, то Він, як рівний рівного, строго не засудить.

Ця ідея рівності з Богом у максимумі була розвинена Львом Толстим. Він провів грандіозний експеримент над собою: “Стати самим собою без Бога”. Тобто, не дрібна стареча хитрість – стати таким, яким тобі не давали бути все життя, виправдовуючись, борючись і обманюючи. Не те що відхилитися від рук рідні і тяжкості роботи, а відвести з плеча руку Самого Бога, як головного стримуючого.

Цей самообман не є власний продукт творчості великого письменника. Він просто виразив, те, що приховано розуміли все ті, хто не вміє любити. Адже любов – це ірраціональний божественний дар. Він виразив думки тих, кому Бог заважає жити. І це був “чесний” обман. Толстой, як і більшість з нас, прийнявши тілесний світ за самодостатню даність, не вийшов за межі тлінного світу. Ким він був, тим він і пішов. Обман полягає в усуненні містичної складової нашого життя і зведення світу до космосу людини. Тобто, грубо кажучи, до егоїзму.

Усі знають, що Бог є. Але…

Культура обману панує над усіма нами. Толстой пише про те, що думки про смерть, як шум водоспаду, що наближається і в якому повинні загинути наші човни, люди намагаються перекричати шумом штучних веселощів.

Залишаючись у світі речей, не виходячи за межі матеріального буття, душа втрачає можливість преобразитися. Адже преображення – це вихід за межі того, що маємо зараз. Така душа просто прокисає. І в старості стає огидною на вигляд так, що рідні, плачучи, страждаючи і сумуючи про втрачену любов, залицяються заради світлої пам’яті кращих років.

Наша душа – не наша приватна справа. Вона також належить Богу і людям. Наша душа – частина світу, в якому ми живемо.

Усе що ми робимо у світі, в ідеалі, має бути нашою спільною працею з Богом. Наше особисте Преображення, яке повинне статися за прикладом Христовим, також має творитися спільним зусиллям. Бог не може зломити волю людини і преобразити її насильно фаворським світлом. Надбання цього преображення повинне відбуватися все життя усвідомлено і добровільно. Людина усвідомлено повинна себе наповнювати Богом. Але наповнює душу будівництвом будинку, купівлею автомобіля і відпусткою. Без надії на Царство Небесне будинок по самі вінця заповнюється мотлохом: мішками речей, зламаними телевізорами, книжками, інструментами, коробочками, одягом, який ніхто ніколи носити не буде. А в труні кишень немає.

Зараз багато пишуть про те, що Рай і Пекло починається тут і зараз. Але важливо, що і преображення людської душі, подібне до Преображення Христового, також починається тут і зараз.

Якась первісна адамова дурість – сховатися і обдурити Бога. Як можна обдурити Бога? Ніяк. З відчуття того, що Бог дивиться і бачить мене щомиті, і починається отверезіння і просвітлення душі. Вона опам’ятовується, чистить себе перед небесним дзеркалом і, поступово, приходить до чесного і неганебного життя і старості. А старість – як перший акт розкриття істинного вигляду душі перед Богом і людьми. Коли ми бачимо вмираючого праведника, ми точно розуміємо, що так не буває, щоб смерть прикрашала людину і робила її схожою на ангела. Смерть сама по собі огидна. Люди самі помирають не так. Смерть праведника – явне диво і свідоцтво доброти Бога.

Падає молот смерті, розколюється горіх життя, і душа праведника, яка прийняла в себе Христа, стає вільною від уз світу і світлою. Смерть з Богом – це перший акт преображення людей перед вічним життям. Преображення, яке ми приймаємо вслід за Христом, – це перші обійми Бога і людини, які видимі оком.

Автор: священик Костянтин Камишанов