Про прощення і примирення

Християнам час від часу доводиться якось мирити тих, хто свариться. Членів однієї сім’ї, парафіян одного храму, сусідів, товаришів по службі… Виглядають високі сторони, що сваряться, приблизно однаково – обидві вони безневинно постраждали від крайнього негідництва іншої сторони, людей зловмисних, украй безсовісних, платників злом за добро, і взагалі таких чорних лиходіїв, що їх і людьми важко назвати. Вислухавши одного учасника конфлікту і відчувши глибоку скорботу за те, до якої ницості може дійти рід людський в особі його супротивника, ви вислуховуєте іншу сторону… – і з подивом виявляєте не те чудовисько, яке вам описали, а навпаки, чесну, добру, нескінченно терплячу людину, на долю якої припало непосильне випробування, – мати справу з тим неймовірним мерзотником, з яким ви розмовляли до цього.

Здоровий глузд підказує вам, що майже-абсолютне-зло типу Адольфа Гітлера з’являється в наш світ не так часто, а найчастіше ми маємо справу із звичайними грішними людьми, що коять гріхи і припускаються помилок, впадають у гнів, роздратування та інші емоції. І, мабуть, обидві високі сторони, що сперечаються, – не біси з рогами, а просто звичайні грішні люди, що наробили взаємної неправди і образ.

І – на жаль! – люди схильні колекціонувати і ретельно леліяти образи, роздувати їх і розкладати по зручних поличках, з яких їх потім зручно при нагоді зняти. Навіщо? Бо люди вважають, що в будь-якому конфлікті потрібно досягти своєї перемоги і поразки опонента. Хто винен у ситуації, що склалася, і кого слід за це покарати? Сторони гнівно вказують один на одного і рішуче відмовляються визнавати хоч якісь свої помилки. Адже визнати свою помилку – означає виявити слабкість і відкрити пролом у своїй обороні, що робити в жодному разі не можна.

Тому, як вже давно відмітили фахівці з переговорів, у будь-якому конфлікті – сімейному, сусідському, службовому, цивільному, міжнародному – кожна із сторін повністю заперечує свою відповідальність і покладає її на опонента.

Примирення може бути досягнуте тільки в результаті тріумфу «правди», причому ця «правда» полягає в тому, що я – хороша людина, і усі мої вчинки повністю виправдані, усі мої висловлювання – істинні, усі мої мотиви – благородні, а ось мій опонент – закінчений мерзотник, абсолютне зло і вовк-перевертень. Оскільки опонент дотримується абсолютно аналогічних (втім, дзеркальних) поглядів відносно мене, примирення неможливе. Можливе тільки посилення надриву і покликання перехожих у свідки.

Людина, яка спробує якось посприяти вирішенню конфлікту, негайно зіткнеться з вимогою підтримати сторону добра і правди і гнівно засудити сторону світового зла. Прийняти саме ту інтерпретацію ситуацій, слів і подій, які комфортні для цієї сторони, – і виставляють її героїчною жертвою підлої несправедливості. Природно, інша сторона вимагає від неї того самого – так що, відмовляючись зробити це, потенційний примиритель викликає чималий гнів в обох. Адже є тільки сторона добра і правди і ті, хто її беззастережно підтримує, інші – підлі негідники і вороги. У кожної із сторін є свій список претензій, який усі повинні визнати справедливим.

І тут виявляється, що цей список претензій виявляється абсолютно даремною річчю. Якщо я говорю, що ви зіпсували моє нове пальто і повинні мені за це п’ять тисяч… ні, десять тисяч… ні, п’ятнадцять… а ще в мене пропала фамільна срібна ложка, і я знаю, хто її поцупив… а ще я знаю, хто налаштовує проти мене сусідів, – мої шанси (із самого початку невисокі) отримати з лиходія/лиходійки належну моральну і матеріальну компенсацію нестримно прямують до нуля.

Я витрачаю свій час і сили, не можу займатися нічим корисним, страждаю підвищеним тиском і виразкою шлунку, майже не сплю, вигляд маю блідий і змучений – подивіться, до чого мене довели ці негідники! І усе це заради чого?! Хто найбільше страждає від мого списку?

Отже прощення – це рішення помилувати не лише іншого, а передусім, себе, перестати себе вимотувати і мучити, залишити минуле в минулому і подивитися в майбутнє. Взагалі залишити осторонь питання «хто винен і кого потрібно покарати». Господь Бог розбереться на Страшному Суді, кого потрібно покарати. Це, на щастя, не наша робота.

Щоб чогось добитися – миру, справедливості, процвітання – треба ставити питання не про провину («хто винен і кого покарати»), а про потреби, нужди: чого ви хочете? Причому не для тих мерзотників, а для себе. Зрозуміло, що ви хочете, щоб мерзотники були покарані і на колінах приповзли б просити вибачення. Закриємо це питання унаслідок його повної ясності. Чого ви хочете для себе: ви хочете провести решту життя, вимагаючи виплати боргів, яких все одно ніхто не виплатить, або у вас інші плани?

Прощення означає, що ви залишаєте минуле з усіма його «не забудемо, не пробачимо» і великими образами, які зазнали ви або ті, кого ви вважаєте своїми, у минулому і дивитеся в майбутнє: яке майбутнє я хочу для себе і тих, хто мені дорогий? Яке майбутнє я міг би запропонувати тим моїм рідним, сусідам, товаришам по службі і взагалі ближнім, з якими в мене зараз конфлікт?

Господь вимагає, щоб ми прощали, бо Він нас любить. Навіть вживати важкі наркотики не так шкідливо, як вдаватися до непрощення – і, наркоман, принаймні, має свої хвилини «кайфу». Про людину, змучену гнівом і образою, цього сказати не можна. Вона тяжко вбиває свою душу, заганяє себе в пекло свого власного виробництва.

І Євангеліє дає нам можливість прийняти прощення там, де ми згрішили, простити ближніх там, де згрішили вони, і увійти до нового, вільного і оновленого життя.

Автор: Сергій Худієв