Коли тебе не розуміють, ти відчуваєш, що от-от помреш

Молитимемося, щоб у ці дні ми усі змогли відчути у своїй душі велику Господню любов. Адже найбільша наша проблема (чи, принаймні, одна з) – у тому, що ми не відчуваємо любові. Колись нас образили ті, кого ми любили; чи ми просто не побачили з їх боку любові тоді, коли нам це було необхідно. Тобто ми чекали одного, а отримали інше. І в одну мить відчули себе зрадженими.

Страсна седмиця дає нам можливість відчути ту велику любов, якою любить нас Господь. Ті з нас, хто страждає, відчувають біль Христа, а Він – відчуває наш біль. Це – тиждень великої Любові.

Адже найчастіше нам не вистачає саме цього: хочеться, щоб хтось мене полюбив, співчував би, думав про мене. І Господь каже нам, що «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного» (Ін. 3:16), щоб і ми полюбили Його, повірили Йому і мали життя вічне. Ось чому Страсна седмиця – це тиждень нескінченної любові Божої. Згадуючи події, про які зараз у храмі читатимуть із сумом і трепетом, ми повинні відчути, як ця любов наповнює наші серця. І в такому разі можна потім сказати, що ця седмиця мала сенс, що наше серце якось лагідніло.

Хрест Господній не з’явився лише одного разу. Так, Господь був розіп’ятий один раз, але Його усе земне життя також було Хрестом: болем і підготовкою до цієї останньої події.

Коли твої учні тебе не розуміють, ти відчуваєш, що от-от помреш. Коли ти кажеш їм одне, а вони чують інше, тобі знову здається, що усередині тебе все помирає. Чи коли переінакшують сенс усіх твоїх вчинків – наприклад, кажуть, що в тобі живе біс. Ісуса часто називали заблукалим, неправим, Його навіть хотіли скинути з гори (Лк. 4:30) – і в ці хвилини Господь вже почував Себе зрадженим, хоча до Хреста було ще далеко. Тобто ще до того, як Христос був розіп’ятий, Він неодноразово відчував біль і ніс багато малих Хрестів, спілкуючись з людьми.

Навіть частина учнів одного разу залишила Його, і тоді Він відкрито запитав інших: «Чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6:67). Чи це не біль – коли тебе покидають улюблені люди?

Приводом для подій Страсної седмиці стало воскресіння Лазаря. Після цього слух про Ісуса рознісся всюди, усі дізналися, що Він здійснив неймовірне диво – воскресив чотириденного мерця. І люди прагнули побачити Його, побачити Лазаря. А первосвященики і фарисеї зненавиділи і того, і Другого, і прийняли остаточне рішення убити Христа. Причиною стали заздрість, неприязнь, ненависть.

А як часто ми з вами просто не в змозі бачити чиюсь любов або просто чиїсь добрі справи! Щось відбувається з людиною, і їй нестерпно бачити щастя ближнього, який ні в чому перед нею не винен. Про це сказав мені один священик, з яким ми в Афінах служили на одній парафії. Я запитав його:

– Чому ми такі?

– Ми і з собою не в змозі впоратися, – відповів він. – Як можливо в такому разі радіти щастю ближнього?

Так і за часів Христа. Щойно Він здійснював якусь добру справу, Йому відразу ж починали заздрити. Вражаюче, проте, що до Своїх страждань Господь, бачачи цю заздрість, не відчував зніяковіння, а навпаки – випромінював спокій, мир і лагідність, які і передав Своїм учням. І ця благодать принесла мир і тишу в їх душі. Йдучи на смерть, Господь підбадьорював Своїх учнів – а не вони Його. Він навіть покривав вчинки Іуди – і багато хто, бачачи це, обурювався, кажучи: «Чому Він зробив його Своїм учнем?» Ми не знаємо, що Господь зробив з Іудою, не знаємо, чи врятований він, але дивне те, що Ісус, дійсно, знаючи, що Іуда – злодій, знаючи його характер, дозволяв йому задовольняти свою пристрасть, призначивши його хранителем ящика з грошима.

– Господи, але ж Іуда – злодій!

– Залиште його, – немов відповідав Господь. – Так, він краде наші гроші, але він бачить, які дива Я творю – можливо, це торкнеться його серця, пом’якшить душу.

Тому що нікого не можна змінити насильно. Не знаю, чи помічали ви, що іноді, коли ми хочемо скоїти щось погане, обставини складаються несприятливим для цього чином. А іноді – навпаки, складаються дуже сприятливо, ідеально для скоєння гріха. Так само було і з Іудою. Господь не заважав Йому побороти свою пристрасть. Інша справа, що насильно нікого змінити не можна, неможливо змусити людину відсікти ту чи іншу пристрасть. Тільки коли вона відчує, що її дуже люблять, коли їй стане добре, її неміч може зникнути.

Я зустрічав людей, які багато палили, вживали наркотики, провадили розпусне життя і коїли безліч тяжких гріхів. Прийшовши в церкву, вони не мінялися насильно, «за наказом». Поступово, у близькості з Богом, їх душа лагідніла. У церкві ці люди знаходили те, що було краще їх пристрастей, і тоді вони самі переставали повертатися до них.

Нікого насильно не зміниш. Нікого не можна змусити кинути шкідливу звичку, якщо не запропонувати при цьому щось краще.

На початку Великого посту один хлопчик у нашій школі, який палив, сказав мені:

– Цього року я хочу кинути палити!

Я йому нічого такого перед цим не казав.

– Молодець! – відповів я. – І скільки днів ти вже не палиш?

– З понеділка (а розмова наша була в четвер першої седмиці). Я постараюся не палити до Пасхи!

– Хто тобі це сказав?

– Ніхто!

– Молодець! У такому разі це дійсно серйозно. Ти триматимешся стільки, скільки зможеш, але якщо відчуєш, що сили покидають тебе, не панікуй. Скільки витримаєш – стільки витримаєш.

Хлопчик протримався близько десяти днів. Він підійшов до мене і з жалем сказав:

– Я усе зіпсував! Адже хотів не палити до самої Пасхи.

Я відповів йому:

– Справа не в тому, чого ти хочеш, а в тому, що ти можеш! І тут тобі допомагатиме Господь – разом з твоїм власним «я». Скільки ти витримав – стільки і витримав. Значить, Бог хотів, щоб ти саме стільки часу і трудився.

Можливо, мама цього хлопчика буде іншої думки і скаже: «Чому він не палив тільки десять днів? Я хочу, щоб мій син зовсім кинув палити!» Але питання не в тому, чого ти хочеш, а в тому, скільки людина може витримати. Тому і Іуді Господь давав можливість не лише красти, але і покаятися. Невже Іуда, побачивши чудеса, які Я здійснюю, не розкається? Невже не замислиться, побачивши, що Я знаю усі таємниці цього світу? Але якщо навіть Моя любов не змусить його замислитися, то і покарання його не змінить.

Я став священиком тому, що ніхто з моїх родичів цього не хотів. З іншими «заняттями» проблем не було:

– Гуляй! – казали мені. – Розважайся, пий, пали, живи на повну!

І оскільки мене ніхто не змушував вчитися на священика, я вибрав саме це. Якби тут на мене «тиснули», я б, можливо, і не полюбив би те, що люблю тепер.

Тому і Господь нікого не змушує. Поряд з Ним – найрізноманітніші люди, кожен зі своїм характером. І Господь шанує особу кожного – на відміну від нас. Ми не чинимо так відносно своїх ближніх. І я, священик, і усі ми.

Усе, що Господь робив, Він робив добровільно. Добровільно полюбив усіх нас і добровільно за нас розіпнувся, хоча з легкістю міг уникнути цього.

Події, про які ми згадуємо, відбувалися вночі – і ця ніч була найжахливішою за весь час життя на землі. Велика ніч великої злості, і при цьому – великої любові. Вночі можливо усе: один вдається до розпусти, другий – молиться. Вночі можна зробити що завгодно. І Господь за одну ніч показав нам Свою найбільшу любов.

Його палка молитва в саду Гефсиманському досі звучить в усіх куточках землі. Архімандрит Софроній (Сахаров) казав, що ця Христова молитва має значення космічних вимірів. Нею Господь охопив усіх людей – від Адама і Єви до немовляти, яке народиться останнім перед Другим Пришестям. У ті хвилини Він думав про усіх і про усіх молився.

Омивши ноги Своїм учням, Він змирився – тобто зробив те, чого ми все не робимо. Ось, я прийшов і сів на почесне місце. А Господь казав – будьте останніми. Він заповідав мені омивати ноги учням, а замість цього інші про мене піклуються. Я – учень Христовий – прилетів сюди літаком, усе мені тут організовано, усе сплачено, усе легко і комфортно, і при цьому я кажу: «Я – учень Христовий!» Я в комфорті приїхав сюди говорити про Того, Хто не мав нічого. Його душевна атмосфера кардинально відрізняється від моєї.

Усе сталося в одному із садів на Елеонській горі – у Гефсиманії. Колись, за часів Адама і Єви, райський сад став полем першої битви добра і зла, і ця битва людиною була програна. Тепер же, у саду Гефсиманському, відбулася нова битва – і цього разу була здобута перемога. Адам почув голос Божий і сховався, а Господь Ісус Христос, Новий Адам, почувши голоси тих, хто хотів схопити Його, не злякався і Сам вийшов до них назустріч. «Кого шукаєте?» – запитав Він їх. І почувши – «Ісуса Назорея», – сміливо назвав Себе. Він не зніяковів, щоб захистити нас і показати, як палко і сильно – до смерті – Він нас любить.

Вражаюче те, що Іуда нічого злого не говорив первосвященикам і книжникам про Христа, навіть якщо вони і просили його щось сказати. «Я можу зробити лише одне – відвести вас туди, де Він молиться. Більше нічого. У мене немає нічого проти Нього».

І святитель Іоанн Златоуст у своїй бесіді про Іудину зраду не розуміє: «Адже ти три роки ходив разом з Христом, бачив Його з ранку до вечора, бачив, як Він їсть, спить, говорить – усе бачив! Що ж поганого ти знайшов у Ньому?» Нічого.

Часто ми, попри те, що спочатку справляємо добре враження, швидко розчаровуємо людей після першого знайомства. Не знаю, як у вас, але особисто я регулярно так розчаровую людей. Один чоловік приїхав до мене здалека, щоб посповідатися, бо сподівався почути щось незвичайне. Після декількох сповідей він сказав:

– Ні, ти не той, за кого я тебе приймав. Ти розчарував мене.

І я відповів йому:

– Знаєш, те, що ти зараз сказав, – абсолютна правда.

Абсолютна правда в тому, що люди нас розчаровують, адже часто, починаючи спілкуватися з кимсь, ми гадаємо, що ця людина ідеальна. Але ідеалу не існує.

Господь же, на відміну від нас, за три роки нікого не розчарував. Іуда хотів зрадити Його з якихось своїх, особистих причин, які нам невідомі, можливо – по своїй злості, але і він нічого поганого не міг сказати про Христа. «Підемо, я відведу вас до Нього», – ось усе, що він сказав первосвященикам і старійшинам. У нього не було нічого проти Христа, тому що Христос не зробив нічого такого, про що можна було донести.

Ця ніч – ніч зради і самотності, ніч сну і зречення апостола Петра, який, зігрівшись біля багаття, розслабився, а розслабившись, відрікся від Господа. Тому і було сказано: «Пильнуйте і моліться» (Мк. 14:38). Як часто, розслабившись, ми усе псуємо!

Учора мені зателефонувала одна пані і попросила п’ятсот євро.

– Навіщо вони тобі? – запитав я її.

А ця жінка разом зі своєю дочкою регулярно слухає мої виступи по радіо, і слухає із задоволенням. Їм обом подобається те, що я кажу. Мої слова їх чіпають, розчулюють, – і що б ви думали? Ця пані каже мені, що п’ятсот євро потрібно її дочці для того, щоб зробити аборт.

Місяць тому я розмовляв з її дочкою-старшокласницею, бо ця ж жінка зателефонувала мені і попросила:

– Отче, поговоріть з нею! Скажіть їй щось!

– Що мені їй сказати? Мої слова їй знайомі, інша справа – як утілити їх у життя!

– Скажіть їй хоч щось!

– Ну гаразд, я поговорю з нею.

Ми поговорили – точніше, я говорив, а вона слухала. Потім я сказав їй:

– А тепер і ти скажи щось.

– Ні, кажіть ви! Мені дуже подобається вас слухати.

І я знову став говорити. Вона слухала не перебиваючи, і в якийсь момент я запитав її:

– Ну, і що ти скажеш на усе це?

А вона відповіла:

– Як добре ви говорите!

Я відповів їй:

– Давай зараз попрощаємося, а через декілька днів я зателефоную тобі і послухаю, що ти мені скажеш. Я мовчатиму, а ти – говоритимеш. Мою думку і мою точку зору на життя ти почула.

Вона так і не зателефонувала. Замість цього зателефонувала її мати і попросила п’ятсот євро на аборт. Вона і чути не хотіла про те, щоб дочка залишила цю дитину, народила її і потім, наприклад, віддала б іншим людям. Вона навіть думати про це не могла, настільки ситуація здавалася їй нестерпною.

Ось такі речі відбуваються. Тому мені вже набридло говорити. Ні, це зовсім не важко, і мені подобається розмовляти, це приємно. Дуже приємно – говориш собі, говориш, а люди слухають, слухають, і усім добре. Але питання в тому, що людина починає робити, коли перестає слухати. Слова самі по собі мізерні – вони просто тішать слух. Це сталося і з апостолом Петром – він розслабився, хоча перед цим багато слухав, багато знав і давав безліч обіцянок Христу, пам’ятаєте – «Хоч би мені належало і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе» (Мк. 14:31)? У важкий момент усе змінюється.

Я розповів про ситуацію з абортом своїм учням у школі. Спочатку вони просто заціпеніли, а потім стали запитувати: «Як могло таке статися? Школярка – і вагітна?»

Два дні тому я зателефонував її матері і запитав:

– Де твоя дочка?

– Вона спить.

Спить о десятій вечора? Цікаво.

А наступного дня мені прийшло від неї повідомлення: «Це нестерпно. Я більше не можу. Я погана мати. Моя дочка вагітна. Що мені тепер робити? Я погана мати».

Момент, коли людина зраджує сама собі, дуже загадковий. Як неможливо уявити собі розвиток іншої людини, так не можна уявити собі і те, що вона може бути спочатку вгорі, а потім різко впасти на саме дно. Тому за жодних обставин не треба обурюватися через чужі вчинки і кидатися словами: «Я-то ніколи!..» Людина зараз може сидіти по шию в бруді, а через п’ять місяців або п’ять років подивишся на неї і скажеш:

– Як вона змінилася!

І навпаки. У людині усе – таємниця.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)