Як подолати усвідомлення того, що жоден з нас не перестане грішити до самої смерті? – дає відповідь протоієрей Андрій Дудченко.

Досить поширене явище, коли на сповіді люди переживають із приводу повторюваності “повсякденних” гріхів. Коли людина причащається щонеділі (що, взагалі-то, є нормою) і, відповідно до традиції, що в нас склалася, щотижня сповідається, то виникає наступна проблема. Великі, або “смертні” гріхи ми, слава Богу, коїмо не часто. Віруюча людина, що свідомо живе в Церкві, як правило, уникає таких гріхів як убивство, злодійство, розбій, перелюб тощо. Але скільки б не каялася людина в гріхах “дрібних”, їй здається, що таких гріхів позбутися зовсім неможливо, і купа цих гріхів тягнеться за людиною від сповіді до сповіді. І одного разу людина замислюється: а чи все гаразд, коли я щотижня на сповіді говорю про одне й те саме? Як я можу обіцяти на сповіді не повертатися до сповіданих гріхів, знаючи, що ці гріхи знову повторяться? І як тоді мені сподіватися на спасіння?

Будемо відвертими: жоден з нас не перестане грішити до самої смерті. І швидше за все, жоден з нас повністю не зможе подолати власних “звичних” гріхів. Але якби умовою нашого спасіння була безгрішність – жоден би не спасся…

Парадокс: хоча люди, що становлять Церкву Христову – грішники, всі вони при цьому називають свою Церкву “святою” (“Вірую в єдину, святу… Церкву”). Виходить, святість Церкви – дещо інше, ніж просто сукупність моральних чеснот її членів. Ми кажемо: Церква свята святістю Духа Святого, що створив Церкву в день П’ятидесятниці і завжди наповнює її. Однак, коли на літургії ми чуємо вигук священика “Святеє – святим” (що означає: Святі Дари – Тіло й Кров Христові – для святих), ми підходимо до Чаші й причащаємося. Отже, наша святість – теж дещо інше, ніж святість Духа Святого.

Бог – Єдиний, Хто може бути названий Святим Сам по Собі. Із людей тільки Боголюдина Ісус Христос ніколи не грішив (питання про моральну чистоту Божої Матері залишимо за дужками наших міркувань, тому що Вона, за православним вченням, була не зовсім вільна від гріховності людського єства і так само мала потребу в Спасителі, як і ми). Святі угодники, яких канонізувала Церква, і до яких ми звертаємося в молитвах, теж не були безгрішними. Більше того, вони навіть подумати не наважувались, щоб вважати себе такими. Прикметний випадок з житія авви Сисоя Великого: коли він помирав, братія втішала його:

– Авва! Чи тобі плакати? Адже ти ще за життя трудився подвигом добрим і вів життя доброчесне.

Старець же відповідав:

– На жаль, мені грішному невідомо, чи поклав я хоч початок покаянню…

Кожен святий бачить і знає свої гріхи.

Апостол Іоанн розрізняє гріхи “смертні” і “ті, що не на смерть”: “Коли хто бачить свого брата, який грішить гріхом не на смерть, то нехай молиться, і Бог дасть йому життя, тобто тому, хто грішить гріхом не на смерть. Є гріх на смерть: не про цей кажу, щоб він молився. Всяка неправда є гріх; але є гріх не на смерть” (1Ін. 5:16,17).

Такі “повсякденні” або “не смертні” гріхи не повинні ставати для нас причиною відмови від Причастя або сповіді. Зрозуміло, ми не повинні заспокоюватися на тому, що не можемо побороти ці гріхи. Дорогу здолає той, хто йде. Наш шлях має привести нас у Царство Боже – і тільки там ми зможемо стати безгрішними, коли Христос відновить і перетворить наше єство, коли наша людська природа стане такою самою, як людська природа Христа після Його Воскресіння.

А поки – жити, не очікуючи, що зможемо стати в цьому житті безгрішними, не соромитися каятись, не боятися підходити до Чаші Життя, вкушаючи Тіла і Крові Христа, щоб побачити, “що благий Господь”.

Християни – “народ святий”

Кожний християнин, що прийняв таїнство Хрещення, стає частиною нового народу – народу Божого, якого обрав Господь для служіння Собі. Апостол Петро у своєму першому Соборному посланні пише про цей народ так: “А ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло; колись не народ, а нині народ Божий; колись непомилувані, а нині помилувані” (1Пет. 2:9,10).

Ми, християни – народ святий, царі й священики.

Подивимося на наші храми під час недільної літургії. Міські церкви, як правило, переповнені. Відправляється найважливіше богослужіння, без якого Церква не може бути Церквою, – Євхаристія, Таїнство таїнств, в якому вірні мають можливість брати участь у Трапезі Господній, споживати пречисті Тіло і Кров Христові. Однак, чи багато людей бере участь у цьому Таїнстві? З усього “народу святого, царственного священства, людей відновлення”, зібраного в храмі, добре, якщо назбирається хоча б половина бажаючих причаститися. Як правило, більша частина “святого народу” не підходить до Чаші Життя на більшості літургій, котрі відвідує.

Звичайне виправдання тих, хто не причащається, – почуття власного недостоїнства, або ж непідготовленість. Проте, що означає “бути достойним” причаститися? Чи можливе це взагалі? Щоб відповісти, треба спочатку з’ясувати, що є святістю “святого народу”?

Вище ми говорили про те, що святість Церкви, яку ми сповідуємо в Символі віри, відрізняється від святості Бога – Єдиного безгрішного. Церква складається не з праведників, а з грішників, які спасаються. Ніхто з праведників за життя не може сказати про себе, що він праведник, бо вихвалятися власним духовним станом – ознака гордині. Отже, усім нам є в чому каятися. Наші “повсякденні” гріхи такі, що за цього життя ми не викоренимо їх до кінця. Втім, яка тоді може бути “святість”?

Настав час звернутися до біблійного богослов’я, тобто з’ясувати, як розуміють святість у Святому Письмі. Можна зауважити, що святість у першому розумінні – це власна ознака Бога, Який Єдиний є Святий Сам у Собі. У другому розумінні слово “святий” вживається стосовно всього, що відокремлене для Бога, виділене з середовища цього світу ніби в Божу “власність”. Субота – святий день, відокремлений Богом з низки інших днів. Скинія, або Храм – свята споруда, відокремлена для принесення жертв Богові, а в ній ще відокремлена частина “Святеє святих” як символ присутності Божої серед Свого народу. Святі жертви – відокремлені від усього стаду тельців чи овець. Святий народ Ізраїля – обраний Богом з-посеред інших народів… “Я – Господь, Який вивів вас із землі Єгипетської, щоб бути вашим Богом. Отже, будьте святими, тому що Я святий”, – каже Господь (Лев. 11:45). Святим є те, що відокремлене Богом для Себе. У наш час святим народом названо християн.

Зрозуміло, що святість у такому сенсі не означає абсолютної моральної досконалості, хоча й має на увазі прагнення до неї. “Ви – Мій народ, тому будьте святі”. Відокремлений для Бога народ – християни, – які складають єдину Церкву, і є “приватна власність” Бога серед народів світу. Цей народ не безгрішний, але такий, що прагне жити в єдності з Богом.

Повертаючись до питання про достоїнство причасника, слід зазначити: якщо під “достоїнством” розуміти відповідність людини дару, тобто Святим Дарам, які вона отримує в Причасті, ніхто і ніколи не може бути його достойним. Адже найдосконаліший за людськими критеріями праведник все одно буде грішником перед Богом. Людська праведність є певна міра досконалості, і якою б великою вона не була, все одно вона безкінечно далека від абсолютної праведності Бога. Саме тому, тобто, у такому розумінні бути “достойним” причасником просто неможливо.

Втім, є й інший варіант: повернутися до біблійного розуміння святості, яке, власне, є так само і розумінням церковним. Перші християни називали один одного святими не тому, що вони були безгрішними, а тому що відчували себе часткою нового народу Божого. Таке розуміння святості зберігається в нашому богослужінні.

“Усіх святих пом’янувши…” – так починається єктенія після анафори (завершальна частина анафори є благальною молитвою про усіх християн та їхні потреби), і це означає: пом’янувши усіх християн. “Святеє – святим”, – виголошує священик перед причастям, тобто “Святі Дари – святому народові”. І хор відповідає: “Єдин Свят, Єдин Господь Ісус Христос…” Лише Бог є Святий Сам у Собі, тоді як ми можемо бути причасними Його святості, коли складаємо “Божу долю” у цьому світі.

Винятково в такому ключі розумінні святості Причастя стає для нас можливим

Зміст