Проповідь священика Сергія Ганьковського в Другу неділю по Пасці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Можна вирушити в далеку і небезпечну дорогу услід за тим, хто кличе, просто корячись хвилинному пориву. Проте чи вистачить цього, спочатку зазвичай дуже радісного, пориву на те, щоб не лише зробити перший, другий, третій крок, але і пройти усю дистанцію, якою б важкою і нездоланною вона не здавалася? Для першого, другого кроку може бути достатньо лише довіри, тобто того, що упереджає віру, передує їй. Для наступних кроків однієї довіри мало. Тут потрібне щось суттєвіше, тут потрібна упевненість у тому, що зусилля, які докладаються для виконання першого радісного пориву, приведуть до бажаного результату, а не заведуть, скажімо, у болото. А вже для того, щоб дістатися до щасливого фіналу шляху, мало і упевненості! Тут не обійтися без вірності своєму одного разу зробленому вибору, тобто такої гармонійної єдності розуму, почуттів і волі, яке дозволило б здолати усі спокуси, усі напасті, усі прикрощі шляху. Бо хоч немало послідовників довірилося і Самому Спасителеві нашому, проте, коли настала година випробувань цієї довіри, «багато з учеників Його відійшли від Нього і вже з Ним не ходили» (Ін. 6:66); і навіть той з них, хто вже одного разу упевнено відкинув саму можливість зради: «Симон-Петро відповів Йому: Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного, і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого» (Ін. 6:68,69), – навіть він, той, кому вручені були «ключі Царства Небесного» (Мф. 16:19), все-таки не встояв у хвилину спокуси!

Ось чому Господь, підбадьорюючи апостола Фому, через тисячоліття звертається до нас, маловірних і слабких християн останніх часів, так само підбадьорюючи і утішаючи нас: «Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20:29). Як легко, як просто вірити в хвилини тріумфування, у години тріумфу, під радісні крики «Осанна», серед торжествуючих однодумців! І як тяжко, як важко серед смутку поразки, серед глузливого скепсису вимовити рокові слова сповідання віри! Як непросто довіряти Богові, не кажучи вже про те, щоб бути упевненим у реальності Його буття, серед нестримного і безсоромного розгулу пристрастей, серед скаженого виру спокус віку цього! Щоб не зрадити собі і Богові у світі цьому «перелюбному і грішному», мало довіри, мало навіть і упевненості – для цього потрібна могутня рішучість вірності!

Наше повсякденне життя в надлишку дає кожному християнинові можливість відчути і тріумф віри, і її поразку. Для цього будь-кому з нас зовсім не обов’язково переживати гоніння від безбожників або іновірців, безстрашно сповідувати свою віру або з ганьбою відректися від рідних святинь, – досить просто перемогти в боротьбі з гріхом або виявитися переможеними спокусою. Тому що боремося ми, православні, насправді «не проти крови і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12), а ці «духи злоби» – вони завжди поруч, вони щохвилини нашого життя випробовують нас, і дужче, мабуть, ніж служниця з дому первосвященика випробовувала тремтячого від страху апостола Петра (Мф. 26:69). Гріх – наш справжній і постійний супостат, і боротьба з ним – безперервне і найістотніше випробування нашої вірності Богові.

Щоб пройти нелегкий шлях від довіри до вірності, щоб услід за апостолом Фомою вигукнути Спасителеві: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20:28), – зовсім не обов’язково опинитися в ситуації надзвичайній, небувалій, приголомшливій. Треба просто усвідомити одного разу на власному сумному або радісному досвіді високу правду простих слів Христових: «Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5). Треба просто згадати, що кожен з нас виявився в лоні Церкви Христової не в результаті надприродного дива, при громах і блискавках, трубному голосі і в блищанні вогню, «що поїдає» (Вих. 24:17). Ми стали християнами, бо в таємній глибині душі нашої здійснилося найголовніше і найтихіше, зовні майже зовсім не помітне диво нашого життя, здійснилося одного разу і здійснюється досі: Сам Бог дарує нам благодать віри. Це Він робить нашу душу здатною прийняти крихітне зернятко довіри. Це Він вирощує його, живлячи благодаттю Духа Утішителя і Святими Дарами Таїнств. Недаремно Господь закликає учнів Своїх: «Коли ж приведуть вас у синагоги, до правителів і володарів, не турбуйтесь, як і що відповідати або що говорити, бо в той час Святий Дух навчить вас, що треба говорити» (Лк. 12:11,12).

Дух Божий, чиї благодатні Дари апостоли отримали сьогодні від Воскреслого Господа, Який «дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого» (Ін. 20:22), Той же Самий Дух Святий, причастя Якому кожен з нас набув у Таїнстві Миропомазання, Цей Дух Благодаті, ми віримо, скерує нас і до Вічного Царства Христа Бога нашого, зростивши маленьке і слабке зернятко довіри, посіяне в нашій душі, і перетворивши його на прекрасне дерево вірності, до якого, як до благого притулку, «птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його» (Мф. 13:32). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про Фому