Продовження роздумів протоієрея Андрія Дудченко, що присвячені частоті причащання вірними і полеміці, що відбувається в церковних колах стосовно цього питання.

Звісно, ніхто з прихильників регулярного причащання (принаймні, з відомих мені особисто), не наполягає на “механічному” причасті. Коли: прийшов – постояв – причастився і – пішов жити далі власним життям. На літургії до Чаші запрошують усіх, але ж – “зі страхом Божим, вірою і любов’ю”. Достойних причасників, як ми вже казали раніше, бути не може в принципі, але, якщо твоє життя спрямоване до Христа, якщо ти шукаєш перш за все “Царства Божого і правди Його”, якщо не ведеш спосіб життя, протилежний євангельському, – сповідуй свої гріхи і – підходь до Чаші. Бо тебе запрошує Сам Господь.

Часто в Євангелії Господь Ісус порівнює Царство Боже з весільним бенкетом. Трапезою Царства називають і Євхаристію. Уявімо: нас покликали на весільний бенкет. Ми сіли за стіл, побачили жениха, перед нами поставили страви й напої. І ось настав час святкування: жених промовляє тост та запрошує усіх розділити його радість. Проте, серед учасників застілля більшість не торкається ні страв, ні вина. Хіба це не образа для того, хто нас запросив? І хіба не таку “картину”, на жаль, нерідко можна спостерігати в безлічі наших церков на більшості літургій?

Ще один момент. Автор згаданої на початку статті священик Сергій Свєшніков радить причащатися вісімнадцять разів на рік. При цьому сам він, думаю, служить набагато частіше – самих тільки неділь упродовж року п’ятдесят дві. Якщо ж до цього додати свята і, можливо, суботи, а також літургії Передосвячених Дарів протягом Великого посту, то кількість літургій, що відправляються впродовж року на одній тільки парафії, перевершить сто. Між іншим, кожен священик за кожною з них причащається.

Виникає питання: невже священик, завдяки своєму “службовому становищу”, більш “достойна” людина, ніж його парафіяни?

І по-друге: якщо дозволено причащатися не більше вісімнадцяти разів, навіщо відправляти решту літургій?

Ще раз повторюю, що участь у таїнстві Євхаристії – це найсерйозніша і найвідповідальніша у світі річ. І єдина або головна умова (вимога) для регулярного причащання – це свідома спрямованість до Бога усього нашого життя без винятку. Тоді як життя літургійне, богослужбове – одна із важливих складових християнського життя. І якщо людина починає серйозно та свідомо приймати своє християнство, це неминуче впливає і на ставлення до Причастя. Така людина не може не жадати причащатись, оскільки це заповідано Богом, і оскільки це єдиний шлях, єднання із Христом, і в Ньому – нас, одне з одним.

Стосовно питання посту перед Причастям, то на цю тему писали багато, у тому числі докладно це питання розглядалося ігуменом Петром (Мещеріновим) та Олександром Боженовим у книзі “Чашу життя вкусіте”. Коротко та гарно сказав з цього приводу один з моїх друзів у мережі FасеBоок протоієрей Віктор Кулигін:

“А щодо говіння – є середи й п’ятниці, є чотири великих пости. Це і так більше половини року, і цього більш, ніж достатньо. Є піст з опівночі. Церковний Устав (не плутати із “благочестивою традицією”, що склалася за роки практики рідкого причастя) іншого не передбачає. А якщо і передбачає, цікаво було б дізнатися, в якому правилі це записано? Де, коли і ким було прийнято?

Говіння – не ціль, а один із допоміжних засобів. Передусім, заради Причастя, і аж ніяк не навпаки. І воно має якось відповідати ритму життя сучасної людини, який не завжди від неї залежить. Тим більше, що не людина існує заради суботи, за словами Спасителя, а саме субота – заради людини…

Звісно, регулярне причащання, саме по собі, без особистих зусиль з боку людини і устремління до Бога, автоматично не робить людину “святішою” або кращою. Втім, так само не зроблять нас кращими ані автоматичне відвідання храму, ані піст, ані вичитування молитовних правил і читання Слова Божого. Якщо керуватись логікою противників регулярного причащання, слід було б підходити до Чаші не частіше вісімнадцяти разів на рік, – щоб уникнути “призвичаювання до святині”. Проте, щось не чути від них, скажімо, закликів припинити молитися, постувати, читати Євангеліє чи навіть ходити до церкви.

Святитель Іоанн Златоуст, розмірковуючи про регулярність причащання християн, головний акцент робить на тому, що ми маємо жити достойно Причастя, щоб воно не було нам в осудження: “Головне благо в тому, щоб приступати до них (таїнств) з чистою совістю; …він (ап. Павло) знає тільки один час для підходу до таїнств і Причастя – коли чиста совість; …не слід торкатися цієї трапези з порочними бажаннями, які гірші за гарячку. Під назвою порочних бажань необхідно розуміти як тілесні, так і взагалі усі порочні схильності (захланність, гнівливість, злопам’ятство)… Святом є доброчинність, благочестя душі й суворість життя; якщо ти маєш це, то завжди можеш святкувати і завжди приступати. Тому (апостол) і каже: “нехай випробовує себе” кожний, і таким чином нехай приступає; велить випробовувати не одному іншого, але самого себе, влаштовуючи суд без галасу й викриття без свідків (Бесіди на Перше послання до Коринфян, гл. 28).

Наприкінці статті не зайвим буде повторити й слова преподобного Іоанна Касіяна Римлянина (курсивом – від авт.): “Ми не повинні ухилятися від Причастя Господнього через те, що усвідомлюємо себе грішниками; але ще більше і більше з жагою треба поспішити до нього для зцілення душі і очищення духу, проте ж з таким смиренням духу і вірою, щоб, вважаючи себе недостойними прийняття такої благодаті, ми бажали б більше ліків для наших ран. А інакше і раз на рік не можна достойно приймати Причастя, як деякі роблять, які <…> достойність, освячення і благотворність небесних Таїнств оцінюють так, що думають, що приймати їх мають тільки святі, непорочні. А краще б думати, що ці Таїнства своєю благодаттю роблять нас чистими й святими. Вони насправді більше гордині виказують, ніж смирення, тому що коли приймають їх, то вважають себе достойними прийняття їх. А набагато вірніше було б, щоб ми із тим смиренням серця, за яким віруємо і сповідуємо, що ніколи не можемо достойно доторкатися Святих Таїн, кожного дня Господнього приймали б їх для лікування наших недуг, ніж, підносячись марним переконанням серця, вірити, що ми після річного терміну буваємо достойні прийняття їх…” (Співбесіди єгипетських подвижників, гл. 21).

Отже, прихильники регулярного причащання вбачають у ньому саме виконання заповіді Божої і загальноцерковну норму; тому і від християн, що підходять до Чаші, вимагають більш свідомого й відповідального життя. Впевнений, що і супротивники цього поділяють думку про належну християнську відповідальність.

От тільки чи варто усувати “заповідь Божу переданням вашим”? (Мф. 15:6).

Зміст