Роздумами стосовно частоти причащання і про біблійне коріння цього Таїнства ділиться протоієрей Андрій Дудченко. . . . . . .

Останнім часом у низці православних видань знову поширюється полеміка щодо регулярності причащання та, відповідно, про підготовку до нього. До напису цієї статті мене спонукали роздуми священика Сергія Свєшнікова з Орегону (США), які були оприлюднені напередодні Різдвяного Святвечора в особистому блозі автора, і за декілька днів – на сайті “Православіє в Україні”. Позиція отця Сергія така: більшості мирян слід причащатися на кожне з дванадесятих свят та в кожний з чотирьох постів, і, крім того, у день свого ангела та на престольне свято, тобто, до 18 разів на рік. Стосовно християн, які причащаються щонеділі, отець Сергій сказав, що з досвіду спілкування з ними, не помітив не тільки ніякої користі від такої регулярності причащання, але й “багато шкоди”.

Безумовно, небезпека недостойно підійти до таїнства існує. З цим погоджуються як прихильники, так і супротивники регулярного причащання. Більше того, я впевнений, що обидві сторони погодяться з тим, що участь у Євхаристійній Трапезі має бути свідомою та відповідальною. Саме по собі, автоматично, регулярне причащання не змінює життя людини на краще і не робить причасника більш “святим”. Тому християни, які прагнуть підходити до Чаші частіше, – перед тим, як просити у священика дозвіл і благословіння на причащання, – мають усвідомити, це вимагає, у свою чергу, від причасника відповідальнішого ставлення до життя…

Втім, хіба життя християнина може бути безвідповідальним? Чи увага до власних слів та вчинків, емоцій і прагнень потрібна лише під час “підготовки до Причастя”? Чи не краще саме наше життя сприймати, як час підготовки і очікування зустрічі з Господом Ісусом Христом, яка неодмінно станеться в “кінці часів”? Хоча вже сьогодні вона може бути прийнята і пережита нами – хай навіть не повністю – у тому неймовірному таїнстві, коли вся Церква, весь народ Божий, збирається навколо Трапези Господньої?

Навіщо тобі Причастя? – Здебільшого у відповідь на це питання, можна почути: бо підготувався, постував, вичитав канони, отримав благословення священика. Навряд чи коли почуєш інше: бо хочу сповнити заповідь Христову, відповідаючи на Його поклик. Чашу з Тілом і Кров’ю Господніми, яку виносять священнослужителі, подає нам Сам Бог. А єпископ чи священик – не “розпорядники” Євхаристійної Трапези, а священнослужителі – служителі в Бога, Хто Єдиний по-справжньому розпоряджається Святими Дарами. А Господь кличе до Причастя усіх християн. Про це свідчать Його слова, які лунають під час літургії: “Прийміть, їжте… пийте з неї усі…” Тому ті, що підходять до Чаші, керуються не індивідуальними благочестям або заслугами, а тому, що їх кличе Сам Господь, Пастир добрий. “…І вівці голос його чують, він кличе своїх овець на ймення і виводить їх. І коли виведе своїх овець, йде поперед них. а вівці йдуть за ним, бо знають його голос” (Ін. 10:3-4).

Питання послуху Богові – ключове в Біблії. Господь кличе – вірний відповідає. Так Він покликав Авраама, і той негайно відгукнувся, щойно почув голос Божий. І виконав усе, що йому звелів Господь. І через це став “отцем усіх віруючих” (Рим 4:11). А вселенська катастрофа – гріхопадіння людини і вторгнення смерті до світу – була викликана через непослух Богові.

Цікаво, що преподобний Єфрем Сирін порівнює Євхаристію саме з деревом пізнання добра і зла, від якого було заборонено їсти Адамові та Єві. Заповідь не їсти від плодів цього дерева була дана людям не назавжди, а лише на певний час. Порівнюючи весь сотворений світ із храмом, а Едемський сад – з “трапезою”, святий Єфрем називає дерево пізнання – вівтарем, “святеє святих”, до якого людина (поставлена Богом на землі як цар і священик) могла увійти згодом, за певних умов. У дереві пізнання, пише преподобний, була закладена “слава раю”, тому кожен, хто “вкусить плід цей, має або прозріти і стати блаженним, або прозріти і застогнати. Якщо з’їсть відданий гріху, то буде тужити, бо побачить власне безслав’я – і осоромиться”.

Про це пише і святитель Григорій Богослов у знаменитому 38-му слові, на Богоявлення, або на Різдво Спасителя. До речі, саме це слово, за прийнятим у нас церковним уставом, мають читати під час різдвяної всеношної. За святим Григорієм, Бог “дає і закон для вправляння у свободі. Законом же була заповідь: якими рослинами користуватися і якої рослини не торкатися. А останнім було дерево пізнання, і посаджене спочатку не зловмисно, і заборонене не через заздрощі. …Навпаки, воно було добрим для тих, хто споживає його в слушний час, але недобрим для ще простих і непомірних у своєму бажанні; подібно тому, як досконала їжа не корисна для слабких і тих, що потребують молока”.

Як на мене, дуже точно описана Євхаристія. Порівняймо зі словами апостола Павла: “Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі…” (1Кор. 11:29). – Саме так апостол пише про причасників, котрі причащаються, “не думаючи про Тіло Господнє”. “Тому-то, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крови Господньої” (1Кор. 11:27).

Проте, апостол Павло не закликає християн відлучати себе від Тіла і Крові Господніх, причащаючись лише зрідка. Навпаки, у тому самому посланні він пише: “Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї” (1Кор. 11:28). Адже не сказано: недостойний нехай не їсть і не п’є. Ні, але хай спочатку випробовує себе, і тільки потім – нехай підходить.

Християнин – це той, хто виконує волю Божу. Це людина, яка слухається Христа. І якщо першим людям була дана заповідь “не споживай”, а вони спожили, і цей гріх став настільки великим, що через нього сталися глобальні зміни в первоствореному світі (не тільки людина стала смертною, але й “всі істоти разом стогнуть і мучаться донині” [Рим 8:22]), – нам, християнам, тобто, новому народові Божому, дана інша заповідь. У Євангелії від Іоанна, наприклад, несподівано звучать слова Христові, які багатьом здалися неймовірними. Як це розуміти? – “Я – хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу” (Ін. 6:51). Ці слова викликали серед людей чималу суперечку і навіть розгубленість: “Як Він може дати нам Плоть Свою їсти?” (Ін. 6:52) Втім, Ісус повторив: “Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям” (Ін 6:53-55). Багато хто навіть з учнів Ісуса так і не змогли вмістити в себе почуте. І відійшли від Нього, кажучи: “Жорстоке це слово! Хто може це слухати?” (Ін 6:60). Тоді, пише Іоанн, Ісус звернувся до дванадцятьох: “Чи не хочете відійти і ви?” (Ін 6:67).

Так, заповідь про Причастя настільки серйозна річ, що якщо не приймаєш її, краще відійти і не удавати із себе учня Христового.

І якщо перші люди у відповідь на попередження “не споживати”, – “спожили”, нинішні християни здебільшого не споживають навіть тоді, коли їх запрошено: “Прийміть, споживайте… пийте з неї усі…”, “Зі страхом Божим, вірою і любов’ю приступіть”. І не приступають, і не йдуть, виправдовуючись “непідготовленістю” або “недостойністю”. Прикро… Втім, чи не є така поведінка християн гріхом, подібним до гріха прабатьків?

Зміст