Літургію не потрібно “відбувати”, нею треба жити
Інтерв’ю з протоієреєм Андрієм Дудченко про важливість літургії, а також хто повинен визначати інтенсивність духовного життя християнина. . .
– Отче Андрію, що являють для Вас найбільший інтерес – осмислене церковне життя, частота сповіді і причастя? У чому ви тут бачите проблему?
– Божественна літургія була і залишається не просто головним богослужінням Православної Церкви, але самою серцевиною, на якій усе тримається. Сама Церква як Тіло Христове стає такою через причастя Христові. Забери Євхаристію – і все розсиплеться. Буде громада, що сповідує певне вчення і живе за високими моральними принципами, але якщо вона не причетна Христу, не сполучена з Ним в одне ціле через єдність Тіла і Крові – то це буде що завгодно, але тільки не Церква.
Божественна літургія, на якій звершується Євхаристія, і сьогодні займає центральне місце в церковному богослужінні. Вона – центр, з яким пов’язані всі інші таїнства, які чи звершуються на самій літургії (чи звершувалися в давнину), чи спрямовані до неї.
Центральне місце літургії в церковному житті сьогодні, на щастя, усвідомлюється вже набагато краще, ніж десятиліття тому. Проте і зараз багато людей, які відвідують храм і регулярно причащаються, насилу розуміють сенс того, що здійснюється на літургії, окрім того, що на ній відбувається причащання. Ось саме розкрити сенс літургії – найпростіший сенс, так би мовити, що лежить на поверхні, – я і хочу.
Найпростішим сенсом я називаю той, який можна зрозуміти із самих молитов і співів літургії, з дій, які звершують священнослужителі. При цьому треба звертати увагу і на історію: коли з’явилася в чині літургії та чи інша молитва чи дія, і чому? Який сенс вкладали в це християни тоді?
Ось, до речі, ще одна проблема – нечутність молитов літургії для віруючих. Так звані “таємні” молитви стали розуміти як свого роду “секретні”, тоді як слов’янське слово “таємний” означає “таємничий, містичний, духовний”, а зовсім не секретний або недоступний! Молитви літургії – тому “таємні”, що через них звершується таїнство, а не тому, що їх не можна голосно вимовляти!
Сьогодні, на щастя, все більше священиків розуміють це, але мало хто з них щось у цьому плані робить. Проте перший крок зробити дуже просто: можна просто встановити у вівтарі мікрофон і читати молитви вголос на тлі тихого протяжного співу, як чинить, наприклад, архієпископ Олександр (Драбинко) – настоятель храму, в якому я служу.
– У Вашому розумінні осмислене церковне життя досяжне у звичайній парафії? І як до нього приходити? А як складається у вашій парафії? Чи є якісь успішні парафіяльні практики сьогодні?
– Цілком досяжне. У великій парафії, звичайно, завжди буде певний, і навіть значний відсоток тих, хто не дуже цікавиться подібними питаннями, буде і відсоток так званих “прохожан”, тобто тих, хто проходить через парафію і не затримується в ній, буде і досить тих, хто шукає в храмі тільки задоволення своїх особистих потреб, але в той же час, при зацікавленості священика, буде багато і тих, кому цікаво, що ж саме відбувається на службі, і як можна в цьому осмислено брати участь. Дуже багато ще в цьому питанні залежить від пастиря – від його служіння і проповіді.
У Києві, у тому числі і в нашій парафії, багато людей, які причащаються на кожній або майже кожній літургії, в якій беруть участь. Про те, що це не лише можливо, але й бажано, ми говоримо не лише на проповідях, але і в бесідах при сповіді. Крім того християнство не вичерпується літургією. Осмислене християнське життя включає взагалі всі сторони життя людини. Але регулярна участь у літургії, що включає причащання, дає сили і “настрій” для того, щоб бути християнином завжди.
– Якщо говорити про частоту причащання – як можна оцінити існуючу сьогодні практику? Як найчастіше відбувається в Церкві? І наскільки Ви з цією практикою згодні чи не згодні?
– Найважче погодитися з тим, коли священики замість того, щоб заохочувати людину до частішого причащання, утримують її від цього. Адже що означає “часто”? Щонеділі, наприклад, – це часто чи ні? За часів святителя Василія Великого (друга половина 4-го століття) багато християн причащалися 4 рази на тиждень – у середу, п’ятницю, суботу і неділю, і святитель не вважав це “частим”.
У той же час вже за часів Златоуста (рубіж 4-5 віків) вистачало і тих, хто йшов з літургії, не чекаючи причащання. Отже і прагнення до “інтенсивного” християнського життя, і нерозуміння і небажання такого життя були і тоді, і є сьогодні. Потрібно прагнути до вершин, а не до падінь.
Ось, наприклад, щойно закінчилася Світла Седмиця. У великих храмах щодня на Світлій правилася літургія, в інших храмах – тільки в понеділок, п’ятницю, суботу чи якось ще. Священикам у зв’язку з цим доводиться чути питання: чи можна причащатися в ці дні? Але ж на цей рахунок існує канонічне правило Трульського собору, яке не лише дозволяє, але наказує всім вірним протягом усієї Світлої седмиці щодня причащатися!
Проте і сьогодні навіть у Києві є люди, які вчать, що причащатися без попереднього кількаденного посту, – не можна, і на Світлій причащають тільки дітей. “Залишивши заповідь Божу, дотримуєтесь передання людського” (Мк. 7:8), – ці слова Спасителя на адресу фарисеїв сповнюються і на нас.
Є ще одне питання у зв’язку з цим: хто вирішує, як часто причащатися? Як правило, у нас це вирішує священик. Але хіба так має бути в нормі? Так, на першому етапі, коли людина тільки приходить на сповідь і причастя вперше чи після довгої перерви, священик може і повинен порекомендувати, коли прийти наступного разу. Але так не має тривати завжди!
Не можна перекладати на священика відповідальність за своє християнське життя. Коли людина веде свідоме християнське життя, тобто прагне виконувати заповіді, регулярно молиться, дотримує встановлені пости, вона може сповідуватися в міру необхідності, а причащатися – завжди, коли приходить на літургію. Це нормально, не треба боятися того, що люди стануть дорослішати.
– Питання про частоту сповіді звучить… несподівано. Хіба часте покаяння – це погано?
– Часте покаяння – не погано, а погана профанація таїнства, коли воно зводиться до “пропуску на Причастя”. Сповідь і Причастя – два різні таїнства, які з’єдналися в одну міцну “зв’язку” досить нещодавно – в епоху, коли основна маса християн перестала причащатися часто.
Якщо часте причащання для Церкви в давнину було традиційне, то цього не можна сказати про сповідь. Сповідь була рідкісною і здійснювалася тільки у випадку дуже серйозних, “смертних” гріхів, причому за сповіддю йшов тривалий період покаяння, єпитимії.
Такими смертними гріхами Церква вважала передусім три гріхи: вбивство, перелюб і зречення від віри. Той, хто скоїв щось із цих гріхів відпадає від Церкви і може повернутися до неї, пройшовши певний шлях покаяння. Слава Богу, з подібними гріхами християни і сьогодні не часто приходять.
Сьогодні ж ми під сповіддю розуміємо передусім те, що народилося в чернечій традиції як форма духовного керівництва – так зване “одкровення помислів”. Молодий послушник або чернець щодня розповідав своєму духовному наставникові про те, що в нього на серці – відкривав свої помисли, щоб отримати пораду. Це не було таїнством сповіді: наставник-чернець міг зовсім не мати священного сану. Така форма стосунків складається як результат особистого вибору такого особливого шляху. Але не може кожен священик бути таким наставником для всіх.
Спочатку в молодих священиків ще немає досвіду, а їм намагаються нав’язати роль “старця” (а деякі і самі охоче беруть її на себе). Потім, люди різні, і не кожен священик обов’язково знайде для кожного потрібні слова. Крім того, при частій сповіді вона перетворюється на формальність: не встигнувши скоїти серйозних гріхів за кілька днів, людина починає каятися в будь-чому, наприклад, у “браку любові” та ін. Сповідь замість того щоб бути таїнством зцілення, відродження і оновлення, перетворюється на рутину.
– Частота часто пов’язана з проблемою звикання до церковного життя. Із звиканням. З формалізмом. Чи реально якось їх перемогти?
– Звикнути і охолонути можна до чого завгодно: не лише до церковного життя, молитви, причащання, але і до світських заходів. Але я частіше зустрічав охолодження чи байдужість до церкви якраз у тих, хто причащався рідко. Регулярна літургія і причащання задає нормальний ритм життя, в який входить і молитва, і читання Писання, і обов’язкове чуйне ставлення до людей навколо, і так далі. Мені, наприклад, дуже допомагає читання Біблії – не за якимсь строгим графіком, а за бажанням. Читай свіжим поглядом, постарайся розгледіти, про що ж тут Господь говорить тобі сьогодні.
Формалізм дійсно вбиває. Саме тому причащатися теж треба не за графіком, а за покликом серця, за потребою. Бажаєш Христа – йди в храм на літургію і причащайся. Літургію не потрібно “відбувати”, нею треба жити.
Інтерв’ю взяла Ганна Данилова