Про виникнення Таїнства Причастя, його біблійне коріння та духовний сенс розповість біблеїст Андрій Десницький …

Що ж це таке – причастя? Певний обряд, що придуманий у Середньовіччя і який не має жодного відношення до Біблії, як вважає дехто? Зовсім ні. Таїнство причастя – у самому центрі Нового Завіту; в якомусь розумінні воно і є Новий Завіт між Богом і людиною.

Що це означає – “їсти плоть”?

Біблія, як відомо – це книга, що наповнена поетичними образами і метафорами. Приміром, в Євангеліях Христос називає Себе і добрим пастирем, і виноградною лозою, і дверима, і шляхом. Але звичайно, усім було абсолютно ясно, що це метафори: Він у жодному сенсі не був ні дверима, ні лозою, і з Ним не можна було поводитися, як з цими предметами, але серед Його рис були і такі, в яких виявлялася подоба з дверми чи лозою. Нікого такі мовні звороти, звичайно, не бентежили.

Але є в Євангеліях і щось зовсім інше. Одного разу Христос назвав Себе “хлібом живим, який зійшов з небес”, і додав: “Істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі” (Ін. 6:53). Такі дивні слова не просто змусили замислитися дозвільних роззяв, але і відштовхнули від Христа деяких учнів, які назавжди залишили Його. Цікаво помітити, як відреагував Сам Христос на їх відхід. “Чи не хочете відійти і ви? Симон-Петро відповів Йому: Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного, і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого” (Ін. 6:67-69).

Сучасній людині слова Христові про Себе як про “хліб живий” можуть здатися незрозумілими, а то і зовсім безглуздими. Але чому ж для учнів Господніх заява “їсти плоть, пити кров” прозвучала так серйозно, стало перехрестям, на якому людина вирішувала, чи залишитися їй з цим Чудотворцем або піти своїм шляхом?

Річ у тім, що, з одного боку, ці слова вступали в серйозне протиріччя з вимогами старозавітного закону, якому корилися Ісусові слухачі. Кров була для них носієм життя, пити її чи готувати з неї їжу найсуворіше заборонялося. Євреї, коли забивали тварину, навіть якщо це не була жертва, все рівно були зобов’язані вилити всю кров на землю: вважалося, що в крові міститься душа, а душа належала тільки Богові. А що вже казати про людську кров або про те, щоб їсти людське м’ясо! Нічого більш забороненого і уявити собі неможливо.

З другого боку, ці слова ясно вказували на жертовний бенкет. У ті часи і євреї, і язичники постійно приносили жертви. У деяких випадках жертовних тварин спалювали на вівтарях повністю, але в більшості випадків частину м’яса з’їдали жерці і ті, хто приносив жертву. Таким чином люди символічно брали участь у спільній трапезі з божеством, що і було свого роду кульмінацією всякого культу – і поклоніння Єдиному Бог в ізраїльтян, і поклоніння різним богам в язичників. І до цього дня ми відзначаємо урочисті, радісні чи скорботні дні, збираючись за спільним столом з тими, хто нам дорогий, з ким ми відчуваємо себе єдиним цілим.

Ісус теж багато говорив про бенкети; шлюбний бенкет для Нього був звичайною метафорою Царства Божого. Тут Він теж явно вказував на такий бенкет. Але чому ж замість ролі хазяїна бенкету Він привласнював Собі роль головної страви?! Зрозуміти це можна тільки в одному сенсі: Він являв Себе Жертвою, Яка буде принесена заради цього бенкету.

Кров Нового Завіту

Такий бенкет дійсно відбувся напередодні старозавітної Пасхи. У християнській традиції його називають Тайною Вечерею. Напередодні свята Пасхи кожна єврейська сім’я повинна була зарізати ягня чи козеня (хто не міг собі цього дозволити, об’єднувався з сусідами) на згадку про те, як у ніч перед виходом ізраїльтян з Єгипту вони принесли в жертву таку ж тварину та її кров’ю помастили одвірки своїх дверей. У ту ніч, як розповідає книга Вихід, ангел Господній убив усіх первістків єгиптян, але домівки євреїв, помащені кров’ю ягняти, залишилися цілими.

На свято Пасхи Ісус з учнями прийшов в Єрусалим. Позаду були тріумфальний вхід у місто, підступні запитання фарисеїв, підозрілість мінливого натовпу. Попереду були арешт, неправий і швидкий суд, крики “Розіпни Його!”, Хрест на Голгофі. Але цей вечір належав їм, вузькому колу учнів на чолі з Учителем. Вони зібралися на свою святкову вечерю. А далі… Матфей описує це так: “І коли вони їли, Ісус узяв хліб і, благословивши, переламав і, роздаючи ученикам, сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє. І, взявши чашу та воздавши хвалу, подав їм і сказав: пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мф. 26:26-28). Інші євангелісти запам’ятали Його слова трохи інакше, але загальний сенс не змінюється. От як звучать вони в Луки: “Це є Тіло Моє, що за вас віддається; це чиніть на спомин про Мене …ця чаша – Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається” (Лк. 22:19,20).

Цього разу ніхто не висловив подиву, хоча слова ці звучали не менш загадково. Що це за “Новий Завіт”? Це сьогодні ми звикли, що книга з такою назвою стоїть на полиці, але тоді ці слова звучали приблизно як “нове небо і нова земля”. Завіт був укладений давно, і він був один – договір між Господом і обраним Ним народом, Ізраїлем. Власне, з цього договору і розпочалася історія Ізраїлю як народу, він визначав увесь її хід і сенс – і який же завіт можна було укласти на додаток до нього? Втім, у пророків можна було зустріти пророцтво, що одного разу з ізраїльтянами буде укладений “новий завіт” (наприклад, Єр. 31:31), але вже, звичайно, така урочиста подія не могла відбуватися в невеликій кімнаті, прямо так, за вечерею… Адже коли укладався колишній Завіт, увесь ізраїльський народ зібрався біля підніжжя Синайської гори, він три дні і три ночі готувався до цієї події, але на гору зійшов лише Мойсей. Це було схоже на землетрус або виверження вулкану: оповита димом гора стрясалася, лунав громовий голос. Але тут не було нічого подібного! І чому Він казав про кров?..

Укладення колишнього завіту було скріплене кров’ю жертовної тварини: тоді первосвященик налив її в чашу і окропив нею і Ковчег Заповіту (символічний трон, на якому як би сидів серед Свого народу Господь), і весь ізраїльський народ. Уявлення про те, що саме жертовна кров служить своєрідною печаткою на договорі, було загальним для всіх народів того часу, як для ізраїльтян, так і для язичників – адже це була форма спільної священної трапези договірних сторін.

Того вечора в тій кімнаті не проливалася кров. Проте вночі Ісус був заарештований, і на наступний ранок натовп у дворі Пилатовому кричав: “Кров Його на нас і на дітях наших!” (Мф. 27:25). Ті, хто підбурював народ вигукувати ці слова, мали на увазі, що приймають на себе відповідальність за смерть цієї людини, знімаючи її з Пилата. Але якщо згадати жертовну кров, якою був окроплений народ при укладенні колишнього Завіту, подія набуває іншого сенсу: на всіх присутніх, на весь ізраїльський народ, на все людство падали бризки нової жертовної крові. Хоча тоді ще, здається, ніхто цього не розумів.

А потім було Розп’яття. Жертовним ягням (слов’янською “Агнцем”) цієї нової Пасхи став сам Ісус. Євангелісти підкреслюють, що Його смерть навіть у деталях співпадала з тим, як різали пасхальних баранчиків або ягнят (наприклад, не можна було ламати їм кістки – Ін. 19:36). Звичайно, справа не просто в зовнішніх збігах, а в самій суті – жертовна смерть Ісуса Христа на Хресті відкривала можливість абсолютно нових стосунків між Богом і людиною, причому цей Завіт був укладений не з окремим народом, але з усім людством. Точніше, з тими людьми, які побажають до нього увійти.

Не випадково Тайна Вечеря була дійсно таємною, дуже домашньою: прийняття Нового Завіту є справа особистого вибору. Людина сама, усвідомлено і добровільно має сказати Христу “так”, в якомусь сенсі – особисто з Ним зустрітись. Це не означає, що такою зустріччю все і закінчиться, адже Іуда теж був на Тайній Вечері, після чого негайно вирушив здійснювати свою зраду. Але навіть для нього, якими б не були його мотиви, Тайна Вечеря стала безперечною точкою відліку, моментом головного вибору.

Учні впізнають Христа

У Євангелії від Луки є один дивовижний епізод. Христос вже був розп’ятий і вже воскрес, Він навіть явився деяким учням, але інші все ще сумнівалися в цьому. Для них усе закінчилося: Учителя вбили, Царство Боже так і не настало, пора було розходитися по домівках…

І от, увечері в день Воскресіння двоє учнів йдуть у поселення Еммаус, міркуючи про все, що сталося. До них на дорозі підходить воскреслий Ісус, але вони, занурені у власні сумні роздуми, не впізнають Його, приймають за випадкового перехожого. Вони самі охоче починають Йому переказувати всі події останніх днів, діляться своїми сумнівами. Тоді Він почав цитувати їм Писання і пояснювати, що називається, з цитатами в руках, що так і мало статися з Месією, що Йому і належало постраждати, а потім воскреснути. Тим часом подорожні підійшли до селища, в яке йшли, і Господь, ще не впізнаний учнями, показав їм, що хоче йти далі. Проте учні затримали Його і запропонували залишитися і заночувати з ними разом, бо було вже пізно. Господь погодився, і коли прийшов час трапези, узявши хліб, благословив, розломив і подав їм, тоді “у них же відкрилися очі, і вони впізнали Його. Але Він став невидимим для них. І вони казали один одному: чи ж не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам у дорозі і коли пояснював нам Писання?” (Лк. 24:31,32).

Вони багато думали і говорили про Ісуса; у них навіть “палало серце”, але вони не могли Його впізнати, доки Він не розломив хліб, як розломлював його за Тайною Вечерею, як робив це безліч разів під час земних мандрів з учнями. Звичний рух рук, знайомі слова благословення перед трапезою. Недостатньо було говорити про Господа і навіть з Господом, потрібно було сісти за один стіл з Ним, потрібно було прийняти участь у Його трапезі, щоб упізнати Його.

“Це чиніть на спомин про Мене“

Недивно, що саме Вечеря Господня чи переломлення хліба, як ще називається вона в Новому Завіті, із самого початку стала головним стержнем усього життя учнів Христових. “Вони ж постійно перебували в ученні апостолів, і в єднанні та переломленні хліба, і в молитвах“, – так книга Діянь (2:42) коротко описує життя ранньої Церкви.

Сьогодні така сама Вечеря звершується за особливими правилами і називається Євхаристією. Саме це слово означає грецькою “Подяка” і теж сходить безпосередньо до біблійних текстів. Христос на Тайній Вечері дякував Отцю за Його щедрі дари, як це взагалі було прийнято робити на святковій вечері. Так само християни на Вечері Господній дякують Богові за всі Його милості, передусім за спасіння, дароване людству в Новому Завіті.

Звідки ж береться слово “причастя”? Теж з Нового Завіту. Беручи участь у Вечері Господній, християни стають причетними хресній жертві Христовій, причому вони беруть участь у тій самій Тайній Вечері – так вірить і завжди вірила Церква. Крім того, так проявляється їх єдність, причетність (причасність) один одному, і той же апостол Павло писав: “Один хліб, і нас багато – одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба” (1Кор. 10:17). Приходячи до Бога, ми і до інших людей стаємо ближчими.

Вечеря Любові, Літургія постійно згадується і в апостольських посланнях. Вона дійсно звершувалася на спомин про Господа, і передусім – на спогад Його жертовної смерті. Павло писав: “Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте, доки Він прийде. Тому-то, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крови Господньої. Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї” (1Кор. 11:26-28).

Слова апостольські звучать дещо несподівано. Чи може бути людина гідна того, щоб приймати Тіло і Кров Господні? Строго кажучи, за жодних обставин. Але якщо звернутися до найближчого контексту, стане ясно, що апостол Павло має на увазі. Тоді, на початку церковної історії, багато подій ще не набули форми нинішніх обрядів. Так і на Вечерю християни збиралися в той самий час доби, коли вона і відбувалася спочатку – увечері, після стомливого дня. Вони приносили із собою їжу, і хтось з них був настільки голодний, що йому вже ніколи було роздумувати про сенс усього цього, а хотілося просто повечеряти скоріше і ситніше.

Павло ж наполягає, що всякий, хто приступає до Вечері, повинен добре уявляти собі, у чому він бере участь і що для нього зробив Господь. Це занадто серйозно, і легковажне ставлення до Вечері може бути, як він пише, навіть причиною хвороби і смерті. У Старому Завіті люди були впевнені, що неможливо побачити Бога і залишитися в живих. Новий Завіт дає їм можливість сісти з Ним за один стіл. Але це ще не означає, що скасовується дистанція між Богом і людиною, що людина може, образно кажучи, відкривати ногою двері на небо.

Саме тому Вечеря Господня стала поступово відділятися від звичайної вечері. У Діяннях 20:7-12 ми читаємо історію одного з таких зібрань, яке проводив сам апостол Павло. Християни збираються увечері “першого дня тижня”, тобто в той самий день, коли воскрес Христос і який називається тепер неділею (в іудеїв тиждень завершувався суботою), Павло розмовляє з ними до півночі, один із слухачів, заснувши, випадково падає з вікна і розбивається, але апостол, спустившись вниз, повертає його до життя! І тільки тоді він “переломлює хліб”, тобто звершує Євхаристію, причому зібрання триває далі, до світанку.

Дивовижні слова Христові читаємо ми в Одкровенні Іоанна Богослова: “Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною” (Одкр. 3:20). Це не просто красивий образ; у нас дійсно є можливість взяти участь у цій Вечері, вона вже приготована для нас – залишилося лише почути голос і відчинити Христу двері.

Автор: Андрій Десницький

Зміст