«Якщо Господь увійде до пекла, пекло стане раєм»
Роздуми архімандрита Андрія (Конаноса), що присвячені зціленню Христом розслабленого біля Овечої купальні . . .
У Бога бувають для нас сюрпризи
Якщо маленька дитина чогось хоче, що вона робить? Плаче, кричить, кличе маму: «Їсти хочу!» І звичайно, мати обов’язково придумає, що їй дати.
Тому, якщо тобі щось потрібне, поклич Бога, молися Йому – нехай навіть про себе. Бог почує. Скажи: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Помилуй мене, Господи, дай, що мені потрібне, стань Тим, Хто мені потрібний. Передусім, Господи, дай мені Твою любов і стань найпершою моєю потребою, щоб я не міг без Тебе жити. Щоб Одного Тебе я бажав, і усе інше тоді прийде саме, бо Ти, Господи, даєш усе».
Не звинувачуй Бога ні в чому –адже ти не знаєш, що ще Він тобі приготував. Бувають сюрпризи. Я упевнений, що, коли ми починаємо ремствувати, Бог каже в нашому серці (втім, ми цього не чуємо): «Ти зводиш на Мене наклеп, дитя Моє, думаючи про Мене неправильно. Я не такий. Ти кажеш, що Я несправедливий, що забув про тебе, не надаю тобі значення; що Я жорстокий. Чого тільки ти про Мене не наговорив». Господи, та коли я казав про Тебе погано? У мене проблеми – хіба не так? «У тебе проблеми, але твоє життя ще не закінчилося, будуть і інші роки. У Мене Свої плани на тебе, і Я хочу дати тобі те, про що ти просиш». Але коли? Коли Я вирішу. Довіряй Мені.
І ось коли мене щось починає турбувати, я намагаюся пам’ятати про це і кажу: «Господи, я хочу зрозуміти, до чого Ти ведеш мене через це». Тобто в мене є віра, довіра, я знаю, що Бог не залишить мене з цією проблемою, хворобою, бідою, у цій безвиході.
Він обов’язково щось зробить. Зараз доки мені, звичайно, не видно, що там, за горизонтом, але Ти, Господи, зроби щось, дай мені надію, щоб я міг хоч би уявити, як усе зміниться – бо зараз усе зовсім трагічно і безвихідно.
І Христос каже: «Хто примушує тебе дивитися на життя так, ніби є тільки цей момент? Сьогодення без Мене трагічне, і майбутнє без Мене трагічне, і минуле без Мене трагічне. Впусти Мене у своє життя, і тоді не лише теперішній час – усе зміниться». Якщо Господь увійде до пекла, то пекло стане раєм. Усе змінюється з Господом, для Нього не існує проблем. Не існує проблем, коли ти живеш з Богом у серці. Обов’язково щось станеться. Почекай, настане час – і ти згадаєш ці слова. Ні, не мої слова, а Господа, бо це Він так сказав. «Я ніколи не залишу тебе, – каже Він, – ніколи не залишу тебе одного, безпорадного. Якщо навіть про пташок небесних Я піклуюся, які сьогодні є, а завтра немає, невже тебе Я покину? Заспокойся, навчися вірити Мені». Я вірю Тобі. Вірую в єдиного Бога Отця. Віруй не розумом, а навчися довіряти Мені, віруй з довірою, без паніки, невпевненості і страху. Господь є. Потрібна тільки любов і довіра до Нього. І коли Господь запитає: «Чи хочеш?..» – як запитав Він розслабленого: «Чи хочеш бути здоровим?» (Ін. 5:6), ти відповіси Йому так само: «Так, Господи, але не маю людину, яка б допомогла мені». – «Я ця Людина, – відповість Господь. – Тепер ти знаєш». І зцілить тебе.
Сила одного Слова
Господь дав розслабленому незвичайний наказ: «Встань, візьми постіль твою і ходи». Лише – встань. Одне слово. А пам’ятаєте, як сотник просив Його зцілити слугу? «Скажи тільки слово, і одужає слуга мій» (Лк. 7:7). Скажи одне слово. «І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло» (Бут. 1:3). Одне слово, Господи, і усе зміниться. Скажи, Господи, і нехай у моєму серці оселиться радість, нехай радість відвідає цю людину, це подружжя, нехай вони знову будуть разом – і вони будуть. Скажи, Господи, і нехай мою дитину покине спокуса! Торкнися її голови, і вона залишить її. Скажи, щоб до неї прийшли просвітлення і мудрість – і буде так.
Це означає, що ти віриш: якщо Господь скаже хоч би одне слово; якщо вітер, що торкнувся Христа, торкнеться і тебе, – ти змінишся. Головне – повірити Христу, попросити Його сказати це слово. Тому ми і повторюємо: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!» Це і є наше прохання про одне слово. І якщо Господь почує нас, Він скаже: «Раз ти так сильно цього хочеш, добре, Я помилую тебе. Мені важливо знати, що ти любиш Мене; що ти знаєш, що Я люблю тебе; і що Я – Той, Хто може створити диво. Бо не попросивши, ти не зрозумієш, що це Я зцілив тебе. І якщо Я не змушу тебе вигукнути голосно, прямо в небо, то, досягнувши бажаного, ти думатимеш, що сам усього досяг, і скажеш: «Я зробив це сам, без сторонньої допомоги, сам досягнув. А коли усе якнайгірше, коли усі твої сили вичерпані – саме тоді і станеться диво». Тоді? Так, тоді Я створю диво, і ти зрозумієш, що саме Я це зробив, бо в тебе на той момент вже не було сил. І скажеш: «Господи, тепер я розумію, що Ти зробив це, бо самому мені було не впоратися. Я мучився роками, кидався туди-сюди, з одного боку в інший, діставав гроші, бігав по лікарях, лікарнях, ковтав ліки – і нічого». Нічого? Ось тепер настав Мій час. Коли ти зневірився, коли втратив вже всяку надію – прийшов Я, Велика Надія, Єдина Надія, до якої приходиш, зовсім зневірившись.
Блаженні ті, хто настільки пережив у цьому житті, що розуміє: ніщо не може по-справжньому допомогти, окрім Христа, Якийнаповнює це життя.
Світ має термін придатності
Світ має термін придатності. У ньому панують смерть, тління, обман і самообман, і справжньої допомоги тут чекати нізвідки. Але коли Господь приходить до нас, усе змінюється. І розслаблений зцілюється: він встає, бере своє ліжко і починає ходити.
Коли приходить Господь, немає жодних «ймовірно» і «може бути». Жодних: «Вам доведеться пройти лікування, вживати ліки, і тоді, можливо, ви видужаєте, медицина цього не виключає». У Бога не буває «ймовірно», у Нього – негайно. У перші роки християнства саме так здійснювали чудеса апостоли. Якби в нас і зараз була така сила для таких чудес, а не просто слова. Тобто апостоли помазували єлеєм, і хворий тут же зцілявся.
Якось, ще мирянином, я допомагав священикові під час таїнства соборування – читав апостольські послання. Соборували хворого хлопчика. І після соборування ніякого раптового зцілення не сталося. Так, на душі у хворого полегшало (священик так і сказав йому: «Бачиш, наша молитва принесла тобі розраду»), але за часів апостолів соборування здійснювалося зовсім інакше – це таїнство мало величезну силу, тому що була величезна віра, святість і благодать. Тоді Бог хотів показати силу цього таїнства. Соборування в ті часи означало, що людина тут же зціляється. Наприклад, у неї проходив страшенний головний біль. І люди бігли в церкву, до святих, за молитвами яких ставалися такі чудеса. Тому і в наш час прибігають до чудотворних ікон – від яких походять дивні чудеса.
Якби і ми могли стати таким джерелом благодаті, торкаючись до Бога, а не сподіваючись на свої сили! Бачите, розслабленого Він відразу ж зціляє – Сам, Своїм Словом, великим Словом Творця, Вседержителя. Ми знаємо, що в деяких випадках Господь просто молився, але тут Він показує Себе Джерелом сили, Якому не треба прибігати до іншої сили, для того, щоб людина зцілилася, встала і пішла.
Чому ми бачимо тільки суботу?
І це сталося в суботу.
Ох вже ця субота! Вічна перепона. Кожного разу, коли я читаю про якесь євангельське диво і бачу слова «була субота», хочеться сказати: «Господи! Чому знову в суботу? Адже Ти знаєш цих людей!..»
Втім, чого саме – «цих людей»? Нас! Адже Ти знаєш нас, навіщо тоді здійснюєш чудеса в суботу? Якщо Тобі відомо, що ми такі дивні – настільки, що не бачимо головного, а тільки другорядне. Бачимо не зцілену людину, а лише формальну сторону справи.
Так буває часто, і дуже часто – у церковному середовищі.
Так, я знаю людей, для яких характерна акривія, – суворість стосовно себе і кожної деталі у своєму житті. Це гідно поваги. Наприклад, людина хоче з’їсти печиво в піст, бере його і уважно дивиться склад. І якщо там є хоч крапля рослинної олії, вона не буде їсти це печиво. Що ж, має право. Така суворість у духовному житті, акривія, гідна поваги.
Але коли ти, бачачи, що людина стає кращою – завдяки чудесам, які Сам Бог, наблизившись, посилає їй, – при цьому докірливо коментуєш: «Сьогодні ж субота!» – це вже зовсім інша справа. На що ти дивишся? Про що думаєш? Про якісь другорядні речі, ігноруючи головне. Субота несе в собі інший дух, інший сенс – і те, що створив Господь, є якраз шанування суботи.
«Я бачив, він учора масло їв, а сьогодні причащається!» Масло – це усе, що ти бачив? А очей цієї людини ти не бачив? Її очі, коли вона зустрілася з Богом – після тижня боротьби, тижня відчаю з піною на вустах – це ти бачив? Чи бачив лише масло?
Звичайно, ти правильно робиш, що провадиш строге життя, упираєшся в духовній боротьбі – але навчися бачити і що Господь, Син Людський, є Господь суботи. Господь – над суботою, і Він змінює закони природи, коли хоче. І цей закон Він може змінити – так, як хоче, з відомої Йому причини.
Головне – не там, де ти думаєш. І Господь приходить і здійснює диво – тут же, не звертаючи уваги на те, що скажуть інші. Мене це не цікавить, Я – вище за вашу думку, обурення, і це Мої слова: «Горе тому, через кого спокуса приходить». Так, горе тому, хто бентежить і обурює, але в даному випадку – хто кого збентежив? Якщо зніяковіли ті, кому постійно потрібен для цього привід, – ну, таких неможливо постійно «ублажати» і не бентежити.
Є люди, для яких обурення – це стиль життя, вони постійно шукають приводу, завжди ремствують, ніколи не задоволені, їх усе дратує.
Багато хто дратувався навіть побачивши Розп’яття, коли Христос висів на Хресті. Що ж Йому було робити – не розпинатися? «Ні, як же таке можливе – щоб Бог розіпнувся? Хіба в цьому – велич, гідність, благородство? Розіпнутий Бог, що спливає кров’ю на Голгофі?»
Так, Бог. Бог Вседержитель. У цього Бога ми віруємо.
А юдеї підійшли до зціленого розслабленого і сказали йому: «Сьогодні субота, і не слід було тобі брати постіль свою» (Ін. 5:10). Знаєш, що за це буває? Побиття камінням, смерть! Згідно із законом той, хто ходить з такою великою ношею цього дня, побивається камінням! Це заборонено!
А розслаблений відповів: «Хто зцілив мене, Той сказав мені: візьми постіль твою і ходи» (Ін. 5:11). Той, Хто мене зцілив. Невже це не вражає вас? Що я здоровий – невже це не справило на вас враження, не здивувало? Я послухався, узяв постіль свою і пішов. Невже ви не радієте разом зі мною? Невже вас не дивує, що тридцять вісім років я був паралізований, а тепер ходжу? Тридцять вісім років я чекав цього дня, а ви мені: «Сьогодні субота»! Як взагалі ви можете, після того, що побачили, пам’ятати, який сьогодні день?
Автор: архімандрит Андрій (Конанос)
Усе по темі: Неділя про розслабленого