Проявляти милосердя
Чому треба завжди проявляти милосердя, завжди прощати і не осуджувати, на прикладі Біблії пояснює о. Зиновій Павлиш . . .
Господь звертається до нас: «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!» (Лк. 6:36). Цими словами Господь відкриває нам суть християнства. Бути християнином – це бути людиною, подобою Божою, повною любові та милосердя. Проявити милосердя – це не що інше, як проявити любов. Бо там, де є любов, там і милосердя! Проявивши любов і милосердя до своїх ближніх, ми виконуємо другу Божу заповідь любові: «Люби ближнього, як самого себе». Святий Іван Золотоустий каже: «Багатий може допомогти бідному матеріально – грошима, а бідний багатому – духовно, молитвою». Пам’ятаймо, Господь у майбутньому щедро нагородить за любов і милосердя до ближнього.
* * *
В одній християнській сім’ї народились близнюки: два гарних, чудових та милих хлопчики. Були вони настільки подібні, що навіть батьки не могли розпізнати де Івасик, а де Тарасик. У сім’ї панувала велика радість та взаємна любов. Батьки старалися подарувати їм свою материнську любов та батьківську опіку, виховуючи їх у християнській покорі, милосерді та взаємній любові.
З часом, коли вони стали юнаками, почали проявлятись їхні індивідуальні характери, і були вони різними – діаметрально протилежними. Іван – це виважений, покірний, милосердний, слухняний та глибоко віруючий.
А Тарас – неначе той блудний син із притчі Спасителя, – гордий, байдужий, зарозумілий та легковажний. Бажав жити тільки у своє задоволення. Він часто відвідував різні веселі і гучні забави та пізно повертався додому. Й от одного разу, будучи в такій компанії, він щось не поділив зі своїми однолітками.
Непорозуміння призвело до бійки, під час якої він убив свого однолітка. Побачивши трагічні наслідки свого вчинку та розлючених хлопців, що бажали його смерті, він утік додому. На порозі дому його зустрів брат Іван. Побачивши Тараса, він зрозумів, що сталося щось надзвичайне і непоправне: уся братова біла вишита сорочка була порвана та ще й в крові.
– Я вбив людину, – промовив Тарас, – за мною уже спішить поліція і друзі вбитого! Що мені робити?!
Брат Іван, не довго думаючи, сказав:
– Скоріш знімай свою сорочку і одягай мою чисту та втікай із дому в гори і пробудь там два тижні, а потім повертайся додому!
Іван одягнув закривавлену сорочку брата і вийшов із дому та здався в руки поліції. Через декілька днів відбувся суд, який за вбивство виніс вирок – смертна кара.
Перебуваючи у в’язниці та чекаючи смерті, Іван написав листа своєму братові Тарасу: «Мій дорогий і любий брате! Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде серед живих. Однак знай, що тільки з великої любові я віддаю своє життя за тебе і бажаю тільки одного, щоб ця біла вишита сорочка (безсмертна душа) вже більше ніколи не була заплямленою. Цілую, обнімаю та люблю. Твій брат Іван».
Повернувшись додому та прочитавши листа, Тарас впав на коліна і гірко-гірко заплакав. Він із болем усвідомив свою тяжку та непоправну провину. Через деякий час Тарас залишив рідний дім і пішов у монастир, щоб там у молитві спокутувати свій тяжкий гріх, бо не знаходив спокою своїй душі.
Так смерть брата воскресила приспану душу.
* * *
Як бачимо, Іванко чудово знав і розумів слова нашого Спасителя Ісуса Христа, який сказав: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13). І тому хлопець пожертвував своє праведне життя, щоб спасти грішну душу брата.
У Господній молитві Ісус Христос запрошує нас до прощення: «І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6:12). І далі пояснює: «Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мт. 6:14-15). Умовою того, що Бог простить нам наші провини, є те, що ми простимо провини своїм винуватцям. Ісус Христос не тільки запрошує нас до прощення, а й сам подає приклад безмежного милосердя, любові та прощення. Погляньмо на хрест і на Нього, розп’ятого, побитого, опльованого, який висить між небом і землею з терновим вінком на голові. Гляньмо на рани Його рук і ніг, з яких стікає невинна кров! Чи можливо все це витримати? Напевно, що ні! Однак з Його опалених гарячкою уст чуємо слова молитви до Отця Небесного: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34).
Чому треба прощати й не осуджувати?
Відповідь дуже проста. По-перше, щоб мати можливість отримати прощення, а по-друге, щоби не стати такими, як вони. Якщо ми на зло відповідаємо злом, ми не кращі. Прощення – це не тільки промовити певні слова; прощення – це духовний закон: «Хто хоче бути прощеним – мусить прощати!». Прощення – це процес тривалий, бо не завжди легко простити образу, яка може бути великою і навіть прилюдною. Процес прощення залежить також від величини образи, вразливості серця, інтелігентності та характеру людини. Пам’ятаймо, прощення не вимагає від нас повного примирення, тобто повноцінного відновлення взаємин із людиною, яка нас образила чи нанесла нам кривду. Часто примирення є навіть неможливим, однак прощення – завжди можливе. Ми можемо вже ніколи й не зустрітися зі своїм кривдником, але простити в серці можемо завжди, навіть тоді, коли його не бачимо. Досить не мати гніву, не осуджувати та не бажати й не робити цій людині зла, а віддати її в руки Господа Бога. Знаємо, що Отець Небесний віддав Синові суд чинити. А на Страшному суді, який чекає на кожну людину, Син Божий по справедливості воздасть кожному те по заслузі: «За добре – вічна нагорода, а за зле – вічна кара».
Згадаймо, скільки разів у своєму житті ми образили Господа Бога, а інколи й тяжкими гріхами! Однак коли ми усвідомили свою гріховність і забажали перепросити й помиритися з Господом Богом, ми не чули від Нього слів: «Йди від Мене геть, ти Мене тяжко образив, Я тобі не прощаю». Ми чули лагідні слова: «Я тобі прощаю! Ти Мені надзвичайно дорогий, бо за тебе і твою безсмертну душу Єдинородний Син пролив Свою кров. Я тебе безмежно люблю… Будь завжди Моєю дитиною!».
Бог завжди готовий прощати усі наші гріхи й провини, але за умови, що й ми будемо великодушними й прощатимемо своїм ближнім.