Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри» (Мф. 8:10). Про яку віру говорить Господь? Що Він має на увазі?

Народ Божий вірив словам своїх пророків і чекав пришестя Месії. Цей народ, «багаторазово й різноманітно» (Євр. 1:1) зраджуючи своєму Богові, проте проніс цю віру через сімдесятирічний Вавилонський полон, зберіг її на чужині для своїх дітей. Увесь Ізраїль вірив Богові і старанно приносив Йому жертви подяки і жертви всепалення, та так, що, станься будь-кому з нас побачити це, боюся, ми були б просто приголомшені, налякані. От як описує це богослов минулого століття священик Павло Флоренський: «Жертовник всепалення – 30 ліктів ширини і 15 – висоти. Вічний вогонь горів на ньому. Це було не багаття, а ціла пожежа. Уявіть собі тріск, свист, шипіння вогню на такому жертовнику. Уявіть собі майже циклон, що утворюється над храмом. За переказами, він ніколи не гаснув навіть від дощу. Тут спалювали цілих биків, не кажучи вже про безліч козлів і баранів. За Йосифом Флавієм, на Пасху заколювалося 265 тисяч ягнят. Часом священики ходили по кісточку в крові – увесь величезний двір був залитий кров’ю». І в цьому народі, який так вірив, так жертвував, так умів чекати і сподіватися, Господь не знайшов віри, яку явив чужоземець, ганебний язичник і окупант? Що ж це за віра така?

Це – віра жебраків, це – віра незаможних, це віра тих, кому нічого було принести на жертовник, бо в них не було нічого. Це віра Пресвятої Діви Богородиці і Праведного Йосифа Обручника, які у всепалення Господові принесли жертву бідних, «двоє голуб’ят» (Лк. 2:24), тоді як люди багаті приносили в таких випадках ягняти.

Римський сотник, язичник і окупант, ворог народу Божого, не міг похвалитися, подібно до відомого фарисея, тим, що неухильно виконує Закон. Він не міг сказати про себе: «Я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:11,12). Нічого йому було запропонувати Господові у своє виправдання окрім жалості до слуги, що страждав, окрім всепереможної довіри Христові, окрім рятівної свідомості власної негідності.

Христос і центуріон, Паоло Веронезе

Але цього вистачило з лишком! Вистачило не лише на зцілення розслабленого слуги, але і на спасіння душі самого сотника, бо це йому в першу чергу було обіцяно: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному» (Мф. 8:11). Це про його, хто «прийшов із заходу», було сказано Спасителем: «Кажу бо вам, що Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові» (Мф. 3:9).

Не правом, що було дароване народженням у соборному тілі народу Божого, не правом, купленим скрупульозним виконанням заповідей Закону, але покірливим сповіданням своєї негідності римський сотник усиновився Христу і отримав залишення гріхів. І усе це тільки тому, що Бог «серцем скорботним і смиренним» не погордує (Пс. 50:19).

Виходить, що можна гордитися власним благочестям. Виходить, можна надиматися гекатомбами жертв і ставити собі в заслугу усі ці 265 тисяч спалених на жертовнику ягнят, при цьому начисто забуваючи «найважливіше в законі: суд, милість і віру» (Мф. 23:23). Серед «обранців Своїх» (Лк. 18:7) Господь так і не набув тих, хто цілком усвідомив свій неоплатний борг перед Творцем, Який обрав їх. Їм усе здавалося, що обрання не аванс і не подарунок, а справедлива плата за «праведність», адекватна нагорода за гідну поведінку. Така віра, звичайно, врятувати не може. Така віра може, швидше, погубити.

Господь наш не знайшов в Ізраїлі віри, сполученої з упокорюванням. Він не набув серед Свого народу готовності каятися, здатності визнати свою негідність.

Історія з римським сотником, який визнав свою негідність, дає нам зразок істинної людської гідності. Гідності такого високого рівня, коли людина дійсно зростає «до міри зростання… повноти Христової» (Еф. 4:13), бо наш Господь, «будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові‚ але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної» (Флп. 2:6-8). Тому і кожному з нас, якщо ми заклопотані піклуваннями про власну гідність, треба зрозуміти, що не пихата гордість фарисея, а покірлива свідомість власної гріховності є ознакою істинної гідності людини, якщо людина ця осмілюється вважати себе учнем Христовим. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці