Проповідь священика Сергія Ганьковського в Шосту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Хороші ми чи погані, розумні чи не дуже, добрі чи дратівливі – усім нам однаково важко боротися з пристрастю владолюбства. Причому не треба гадати, що ця пристрасть проявляється тільки в бажанні стати президентом країни, а якщо я такого бажання в собі не виявляю, тоді і проблем жодних немає, і каятися мені немає в чому. Добре б так! Та ось біда: бажання володарювати гризе не лише претендентів на вищі державні посади, але і кожного простого смертного, інакше звідки б взялася ця пристрасть повчати, коли нас не запитують, з будь-якого приводу мати «власну думку», давати поради «з легкістю незвичайною»?

Немає більших деспотів у сім’ях, ніж бабусі і дідусі, що завжди точно знають, як виховувати онуків, що б із цього приводу не думали самі батьки малюків. Немає більших сатрапів у храмі, ніж наші постійні парафіяни, яким завжди точно відомо, яким святим і які свічки ставити, де стояти і як хреститися, і які готові тут же, не сходячи з місця, всякого бажаючого навчити молитися. Немає більших тиранів у будь-якому людському колективі, ніж ті, хто упевнені, що знають «як краще». Коли апостол Яків попереджає нас: «Браття мої, не багато хто ставайте учителями, знаючи, що ми підпадемо під більший осуд» (Як. 3:1), – зрозуміло, що він не заборони на професії вводить, не про учителів географії або математики каже; він застерігає християн від легковажних порад, від самовдоволеного повчання ближнього, застерігає і нагадує про ту страшну відповідальність, яка чекає всякого, хто почав себе вважати знавцем душ і помислів людських.

Ви мене запитаєте: «Де владолюбство, а де – пристрасть повчати оточення?» А я відповім: поруч! Бо коли ми даємо направо і наліво поради і повчання, ми, без сумніву, упиваємося владою, яку хоч на хвилину, але отримуємо над тим, кому радимо. Звичайно, це не справжня влада, а лише брехлива її примара, але ж і розпуста виряджається в одяг любові, а злість з’являється лютою поборницею правди.

А справжня влада, та, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє, це, кінцево, не влада-володіння, а влада-відповідальність. І царський вінець, яким вінчається носій абсолютної влади, не просто екстравагантна прикраса, а передусім образ того тернового вінця, яким був увінчаний Спаситель світу перед тяжкою стратою на Голгофі. «Краще нам, щоб один чоловік помер за людей, ніж щоб увесь народ загинув» (Ін. 11:50) – ці слова юдейського первосвященика розкривають істинне призначення влади: покладати душу свою за підвладний народ. Сьогоднішнє євангельське читання закінчується словами: «Народ же, побачивши це, здивувався і прославив Бога, Який дав таку владу людям» (Мф. 9:8). Яку владу? Вставати зі свого скорботного одру? Якби в нещасного була така влада, навіщо тоді потрібен був йому Христос? Очевидно, що мова тут не про це.

Насправді людина, створена за образом і подобою Божими, має лише одну владу – владу жертвувати собою, владу відмовлятися від своїх законних прав для того, щоб інші жили. «Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10:17,18). Той, у Чиєму розпорядженні були «дванадцять легіонів ангелів» (Мф. 26:53), не їх послугами і не «добрими порадами» врятував гинуче людство, а тим, що пожертвував Собою із власної волі, як ні гірко, як ні страшно Йому це було.

Так і люди, що принесли розслабленого до ніг Спасителя і вчинили тим самим подвиг любові, не порадами про способи лікування допомогли нещасному, а тим, що залишили свої справи, свої сім’ї, свої інтереси і потягнули нелегкий одр з хворим другом до ніг Сина Людського. І згадайте, як написано у євангеліста Матвія: «І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9:2).

Бог, виявляється, потребує нас! Бог шукає нашої співпраці з Ним. Бог хоче, щоб ми не «спали з Ним» (Мф. 26:38). Бог бачить віру нашу і жертву нашу, коли ми дійсно віримо і жертвуємо собою, і по цій вірі і цій жертві здійснює диво зцілення наших розслаблених. Молитися можна де завгодно – у глухому лісі або в міській квартирі; але лише там, де двоє або троє по своїй волі, по своїй владі зібрані в ім’я Господнє (Мф. 18:20), там здійснюються чудеса, там дихає Дух Святий, там – Церква. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 6 неділя після П’ятидесятниці