Після смерті: лоно Авраамове і пекло

Продовження розповіді священика Даниїла Сисоєва про те, що відбуватиметься з людською душею після смерті  . . .

Є один дуже цікавий і древній християнський пам’ятник – житіє святої мучениці Перпетуї.

Перпетуя була молодою жінкою, їй були 23 роки. Вона нещодавно вийшла заміж і перебувала серед оголошених, готувалася до Таїнства Хрещення.

У ті дні вийшов імператорський указ про те, щоб усі, хто готуються до Хрещення, були взяті під варту і, якщо не відмовляться від Христа, були страчені. Так Перпетуя разом з кількома іншими оголошеними потрапила у в’язницю. За допомогою підкупу до них проник священик, який прямо у в’язниці охрестив оголошених. У в’язниці свята Перпетуя вела щоденник, який зберігся до нашого часу. Він закінчується вдень напередодні страти, бо вона разом з іншими християнами була засуджена до розтерзання звірами.

Ув’язнених кинули на арену цирку, мученики перемогли сатану і відійшли до Господа. Але ще перебуваючи в темниці за ім’я Христове, Перпетуя отримувала від Бога безліч різних одкровень, які записувала у своєму щоденнику. Один із новохрещених християн, який був з нею в камері, молодий хлопчина на ім’я Сатир, запитав її: “Сестро, я знаю, що ти маєш велику відвагу до Бога, благай Його, прошу тебе, щоб Він відкрив тобі у видінні чи якимсь іншим чином – чи будеш ти відпущена чи засуджена на смерть?” Перпетуя відповіла: “Я дуже часто по-дитячому зверталася до Бога, і Бог ніколи мене не залишав без відповіді, але завжди відповідав на мої прохання, і я з повною упевненістю кажу – завтра ти дізнаєшся, що станеться з нами”. Після цього вона палко помолилася Богові, і Бог послав їй видіння в сні. Мучениця побачила уві сні золоті сходи величезної висоти, що упираються в небо, але такі вузькі, що ними не можна було піднятися інакше, як самостійно. По обидва боки ці сходи були густо усіяні різного роду знаряддями (я розповідав про це вище) – мечами, кинджалами, косами, ножами, списами, стрілами, бритвами, які стирчали так, що, тому, хто сходив треба було невпинно дивитися вгору, інакше він би порізався і впав. Біля підніжжя сходів лежав величезний дракон, який гарчав і готовий був кинутися на кожного, хто хотів піднятися цими сходами. Це був диявол, який не бажає, щоб святі піднімалися в небеса.

Сатир першим досяг вершини сходів і звернувся до мучениці: “Перпетує, я чекаю тебе, тільки дивися, щоб дракон не вкусив тебе”. Перпетуя відповідала йому: “Я не боюся його. В ім’я Господа Ісуса Христа я бажаю піднятися сходами”. Тоді дракон, як би злякавшись, відвернув від неї свою пащу, а вона поставила ногу на першу сходинку і почала підніматися. Вона зійшла вгору, але про те, що вона там побачила, я скажу трохи пізніше.

Ось, дійсно, коли людина піднімається сходами, їй допомагають ті, хто ними завжди піднімається і спускається. Ми знаємо, що ці сходи насправді були спочатку призначені для ангелів, які піднімалися і спускалися ними. Христос сказав, що відтепер ви “побачите небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським” (Ін. 1:51).

Дійсно, люди піднімаються цими сходами, і їм допомагають у цьому ангели – ангел-хранитель і ангел-провідник. Про цього ангела-провідника прямо говориться в євангельській притчі про багача і Лазаря: “Прийшло вмерти вбогому, і віднесений був ангелами на лоно Авраамове” (Лк. 16:22).

У той час, про який говорить Господь, “лоно Авраамове” знаходилося, звичайно, теж у пеклі, але в особливому місці, відокремлене величезною прірвою від місця мук грішників. Чому в пеклі? Бо в рай потрапити ніхто із смертних не міг, внаслідок того, що люди були в гріху. Потім “лоно Авраамове” перемістилося і тепер знаходиться в раю.

Що ж трапляється, якщо людина не проходить митарства? Вона попадає в безодню, у місце, що називається пеклом.

Що таке пекло? Іноді люди, які читають Священне Писання, невірно думають, що пекло і є місце останнього покарання. В Одкровенні святого Іоанна Богослова сказано, що пекло і смерть були кинуті в озеро, що горить вогнем і сіркою, – “це смерть друга” (Одкр. 20:14).

Пекло – це не назавжди, це не вічне місце перебування людини. Пекло – це щось на кшталт камери попереднього ув’язнення, це темниця духів, яка знаходиться в надрах, в якомусь розумінні під землею, але ми б сказали – у паралельному вимірі.

Люди, які там перебувають, мучаться чи не мучаться залежно від свого стану. Але вони перебувають у пітьмі, не бачать Бога, тому це місце називається пеклом. Головна відмінність пекла – це місце, де люди не можуть познати Бога. Тому там розкриваються всі порочні схильності людини. Повторюся, притча про багача і Лазаря – у багача найбільше мучився язик. Але звідки ж язик у безтілесної душі? Нам відомо, що душа одушевляє, пожвавлює тіло, це матриця, зразок, за яким буде відновлена вся людина.

Буває, що людина, коли їй погано, пішла, наїлася чи випила, або ще якось згрішила, і в неї “на душі полегшало”: тілесні задоволення перетворюються на опору для життя душі. І ось настав кінець, душа вийшла з тіла, але вона звикла отримувати тілесні задоволення, а тіла вже немає, тоді починаються страждання.

Дехто вважає, що вогонь, який мучить душу багача, – це вогонь кінця світу. Неправда, адже будь воно так, не треба було б воскресіння, не потрібний Страшний Суд. Насправді святі ще не отримали повноти нагород, грішники – повноти покарань. Святі чекають на нас з вами! Саме про це пише апостол Павло: “Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалости” (Євр. 11:40).

Чому святі не можуть досягти досконалості без нас? По-перше, вони чекають на нас, а по-друге, отримати блаженство може людина тільки тоді, коли вона стане в повноті людиною. А людина – це не просто душа, але душа, яка оживляє тіло. Адже душа без тіла не може отримати нагороду. Вона може насолоджуватися чи страждати, але не повною мірою. Чим же мучаться душі в пеклі до воскресіння? По-перше, дуже неприємним сусідством. Адже вони перебувають з темними бунтівними ангелами. Крім того, вони перебувають у пітьмі і страждають через те, що їх роздирають пристрасті, які не можна втамувати.

Щоб було зрозуміліше, давайте пригадаємо нас з вами. Коли ми були молодшими, нам було легше отримувати задоволення, радощі. Маленькі діти радіють найпростішим речам: снігу, наприклад. А дорослі починають говорити: “Ох, сніг знову випав”. Чи падає дощ – діти стрибають по калюжах від радості, бо вони відчувають радість Божу. Але з віком ми стаємо більш похмурими, а до старості люди іноді стають скандальними, нестерпними і, у результаті, залишаються наодинці. Це результат того, що вони не боролися з пристрастями. А після смерті обмежень зовсім немає, і людина починає розвиватися в тому напрямі, в якому вона розвивалася за життя. Передання донесло до нас слова Господа Ісуса Христа, які не увійшли до Нового Завіту: “У чому застану, за тим і суджу”. Їхній сенс очевидний: з віком людині все важче змінитися до кращого, а після смерті це майже неможливо. Згідно з православним вченням святителя Петра Могили, розповіді про те, що в пеклі людей на гачках підвішують, смажать на сковорідках є байками, що не приймаються православною Церквою. Ці байки виникли як спроби описати реальність пекла. Коли говорять, що в пеклі базіку вішають за язик, мають на увазі не те, що його буквально вішають за язик, але що страждання відбуваються саме через пристрасть марнослів’я.

Але як же демони мучать людей у пеклі? Вони банально знущаються – так само, як і за життя. Адже і в нашому світі буває, що люди божеволіють через те, що чують злі голоси у своїх головах. Це і є голоси демонів, які їх мучать. Але якщо тут тіло заважає прямим бісівським атакам, то там злим духам вже не заважає нічого, окрім справедливості Бога, Який діє і там. Боже правосуддя і в пеклі стримує демонів, не даючи їм мучити людину більше, ніж вона заслужила.

Окремо слід сказати про чаклунів. Головний гріх чаклуна в тому, що він неправильно вірить у Бога, і тому віддає неналежну шану творінню. Чаклунство – це ні що інше, як крайня форма єресі. Про чаклунів Церква не молиться, але мова йде лише про тих, хто відверто, свідомо говорить про себе: “Я – чаклун”, а не про тих, хто для нас такими здається.

<< Після смерті

Після смерті: рай >>