Буря
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дев’яту неділю після П’ятидесятниці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Один священик переживши катастрофу 1917 року, написав у своєму щоденнику такі слова: “У нашому теперішньому житті усе так невірно, хистко, важко, майже непереносно, що смерть зовсім не здається чимось страшним. Я часто думаю про смерть як про спокійний світлий притулок, де немає хвороб, печалі, а головне – немає розлуки. Коли я на уранішній і вечірній молитві поминаю багатьох дорогих людей, то в хвилини смутку мені майже радісно думати, що я буду з ними, і життя їх здається вірнішим за наше примарне існування”.
Я згадав сьогодні ці спогади тому, бо ми щойно прочитали євангельське оповідання про бурю. Ми прочитали про те, як досвідчений рибалка, який, як ніхто, знав про небезпеки морської безодні, який краще за багатьох відчував усю ненадійність хвиль, проте рішуче зробив крок за борт човна. Зробив крок назустріч своєму Богові.
Страшно плисти кораблем, коли під днищем двокілометрова товща води, коли хвилі кидають тисячотонну громадину сучасного морського лайнера, як тріску. Страшно летіти над хмарами на висоті десяти тисяч метрів у крихкому і ненадійному спорудженні рук людських. Іноді здається, що, якщо сиднем сидіти удома, якщо ніс за двері не висовувати, тоді можна хоч якоюсь мірою розраховувати на спокій і безпеку. Мабуть, людині взагалі властиво вважати, що спокій, стабільність, передбачуваність життя – норма нашого земного буття. І не те щоб навіть вважати, тобто, бути до якоїсь міри упевненим у цьому, але боязко сподіватися, мріяти про облаштованість життя, про безпеку, про безтурботне житіє. Нам дуже важко звикнути до думки, що мирне і спокійне життя – доля тих, хто гине. Нам так не хочеться піддавати себе випробуванням, тим більше – випробуванню бурею.
А тим часом неспроста наше звичайне життя найчастіше порівнюється з плаванням бурхливим житейським морем. Адже це тільки здається, що тут і зараз – спокій і безпека. Насправді буря – скрізь і, передусім, у нашій душі. Що з того, що в нас під ногами твердий ґрунт! Дня не минає, щоб жорстока хитавиця не тіпала нашу душу, щоб совість наша не терзалася соромом, щоб образа не захльостувала нас пекучою хвилею. У всіх цих щоденних випробуваннях так легко загинути, захлинутися, потонути! І щодня ми стоїмо перед вибором: увійти до такого непростого, таким часом ворожого світу або закрити очі, заткнути вуха, захистити себе від усього зовнішнього, дратівливого, від усього, що дуже ранить наше серце. Можливо, і справді, поберегти себе?
Але згадайте, як починається сьогоднішнє Євангеліє: «Звелів Ісус ученикам Своїм сісти в човен» (Мф. 14:22). Господь примушує мене щодня зустрічатися не лише з тими, чиї обличчя викликають у мене посмішку радості. Господь примушує мене щодня занурюватися в спілкування з людьми, які, як мені іноді здається, зуміють і ангела вивести з себе. Мій Спаситель хоче, щоб я опинився в центрі, у серцевині бурі житейської, щоб навчити мене безлічі дуже важливих речей.
По-перше, мужності. Бо, як ні страшно плисти бурхливим морем, як ні страшно брати на себе відповідальність за інших людей, доросла, зріла людина повинна уміти це робити. Вона повинна це робити сама, а не ховатися за спини інших.
По-друге, терпінню. Жодна буря, жодна спокуса, жодна образа не триває нескінченно довго. Рано чи пізно спокуса зникає, потрібно тільки навчитися чекати, потрібно навчитися, як говориться, тримати удар. Адже зрозуміло, що навчитися тримати удар можна тільки в тому випадку, якщо хвилі б’ють і б’ють у борт утлого суденця.
І, нарешті, для того Господь вириває нас з такого бажаного нами затишку диванного “телевізора”, щоб ми навчилися, можливо, найголовнішому – надії. Сподіванні на Нього, на нашого Спасителя. Щоб ми на власному досвіді переконалися: чим похмуріше хмари, чим страшніші хвилі, чим жахливіша буря, чим безпросвітніше морок – тим ближче Господь. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці