Богові ж усе можливо

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дванадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Головне питання було поставлене сьогодні Христу: “Як жити, щоб не померти?” Воно головне, бо якщо нам належить померти, зникнути, розчинитися, то, питається, навіщо взагалі жити? Оскільки ніхто не запитав мене при народженні, чи хочу я жити, а ми віримо, що світ – не сирота, що у світі є його Творець – Бог, то, означає, я не міг народитися на світ невідомо навіщо або в покарання за ще не скоєні гріхи; значить, є в моєму народженні мета і сенс. А життя, яким би воно часом не було важким, – дар Божий і щастя саме по собі. А якщо це справедливо, тоді, зрозуміло, смерті не має бути, тоді, зрозуміло, має торжествувати Життя Вічне. І ось, Господи, що ж мені робити, щоб бути учасником цього Вічного Життя? Що робити, щоб не схибити, не піти хибним шляхом? Іншими словами: «Учителю Благий, що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?»

Відповідь проста, як насправді просто і ясно усе в Євангелії­, просто і ясно усе в християнському житті: «Не вбивай; не чини перелюбу; не кради; не лжесвідчи; шануй батька й матір; і люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 19:18,19).

Я залишу на сумлінні кожного, хто чує ці слова, самому судити, живе він згідно заповідей чи ні. Зауважу тільки, що нерідко доводиться чути від сповідників певне навіть жалкування за тим, що каятися їм, загалом, немає в чому. І справді, нікого не зарізали, на великій дорозі ні в кого гаманець не відібрали, чужого чоловіка ні в кого не забрали, матір з батьком любили, – а хто ж мати з батьком не любить? От і все. У чому каятися? Хоч завтра в рай!

А то, що пересудами, публічним засудженням, а часто і гучними прокляттями і таємними бажаннями смерті ворогам ми прирівняли себе з найбільшими злочинцями, – це не рахується! А ось скажи я зараз, підніміть руки ті, хто вважає, що страту в нашій країні необхідно негайно і навіки заборонити, і хто тут, перед обличчям Божим, руку підніме, хто скаже: «Не можна вбивати тих, хто наших дітей вбиває, хто наших дочок ґвалтує?» Хто так скаже? Я не знаю, чи скажу так я сам, хоча, як християнин і як священик, я зобов’язаний так думати, так проповідувати, так усіма силами душі бажати. Та і не виключено, що ти так скажеш тільки тому, що доки тебе особисто не скривдили. А якщо скривдять? Та не тебе самого, а твого сина, твою дочку, твою стару мати? Ти, християнине, так само легко, з таким же ентузіазмом захищатимеш життя вбивці?

Повірте мені, а якщо ні – запитайте своє сумління: адже так з кожною заповіддю! З кожною! А цей безумний юнак з легкістю незвичайною промовляє: «Все це я зберіг від юности моєї», тобто: усі заповіді, Господи, я дотримую, як мовиться, з малку… Якщо виконання заповідей таке легке, так прозоро-ясний їхній сенс, тоді чому цілий народ, усе старозавітне людство з цим простим завданням не впоралося? Чому тоді для спасіння цього людства знадобилося незбагненне і страшне самоприниження Бога, коли Він, великий і могутній Творець всесвіту, втілився, виявившись спочатку крихітним слабким хлопчиком у хліву, серед худоби, а потім, пізніше – поранений, обпльований, у ганебній голизні, серед вбивць і покидьків, на Хресті? Коротше кажучи, якщо людство здатне саме себе врятувати, виконуючи заповіді, дані йому через Мойсея на вершині Синаю, тоді навіщо цьому людству Спаситель? Навіщо тоді нам страшна смерть Христова на Хресті?

Відповідь на усі ці питання теж проста: людина не може, на жаль або на щастя, врятуватися власними силами. Чи означає це, що і старатися не треба? Ні, звичайно! От чому Господь каже нам: «Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, дотримуйся заповідей». Так, виконати їх в усій їх повноті неможливо, але ти старайся, людино! Щось у тебе і вийде! Можливо, і дійсно ти просунешся шляхом досконалості до такої міри, що твоєму власному сумлінню на Страшному Суді не буде в чому тобі докорити, а можливо, – і це швидше за все – у важкій боротьбі зі своїми пристрастями ти одного разу усвідомиш, що нічого в тебе не виходить, що усе розвалюється в твоїх руках, що не обійтися тобі не просто без помічника – помічника тут мало! – а дійсно потрібен тобі Спаситель. І ти закричиш, заволаєш нестямно, подібно до апостола Петра, коли став той тонути: «Господи! Врятуй мене».

І тоді ти, людино, зрозумієш, чому це апостол Павло сказав такі дивні слова: «Сила Божа виявляється в немочі». І тоді, можливо, ти дізнаєшся, чому це “блаженні убогі духом” і чому це ним, убогим, належить Царство Небесне. І тоді, нарешті, відкриється тобі, чому той же апостол Павло назвав Закон, що містить такі прості і ясні заповіді, такі легкі і, на перший погляд, цілком здійснимі правила життя, чому він назвав цей Закон вихователем до Христа. Тобто тим, хто виконує тільки проміжне, службове завдання: привести людство до свого Спасителя, без Якого ні щастя, ні радості, ні слухняних дітей, ні успіхів у навчанні, ні благополучних сімей, – нічого нам не досягти.

А тепер, щоб не впасти у відчай, щоб не сумувати і не тужити надмірно від того, що я вам зараз наговорив, давайте згадаємо самий кінець сьогоднішнього Євангелія, згадаємо і з новою надією, з оновленою вірою підемо в безбожний світ з посмішкою радощі на вустах! «Почувши це, ученики Його дуже здивувались і сказали: так хто ж може спастися? Ісус, поглянувши, сказав їм: людям це неможливо, Богові ж усе можливо». Усе можливо Богові, навіть мене Бог може спасти! Спаси же мене, Господи! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці