Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять першу неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Ось що означає притча ця. Зерно – це слово Боже. А те, що впало при дорозі, це ті, що слухають, але потім приходить диявол і забирає слово із серця їхнього, щоб вони не увірували і не спаслись» (Лк. 8:11,12). Коли наш сучасник чує оповідання про диявола, його уяві, зіпсованій художньою, тобто світською, нецерковною літературою, видається якась огидна тварина, що являє собою потворний гібрид свині, козла і собаки. Ця мерзенна істота, хитра, але боязка, злісна, але тупувата, яку загалом досить легко здолати чи обдурити: треба тільки бути рішучим і сміливим. Про людину, що не боїться такої істоти, недаремно кажуть: «Їй сам біс не брат».

Є і другий, не менш відомий, літературний образ диявола: мудрий, всезнаючий, могутній, хитрий, страшнуватий, але привабливий, – ну, просто якийсь іноземний професор! Більшість наших сучасників не вірять ні в реальне існування рогатого і волохатого з хвостом, ні тим більше – в «іноземного професора», вважаючи, що і той і другий суть породження фольклору або невгамовної фантазії літераторів. Тому і спілкування з бісами сучасній людині зовсім не страшне, і станься, не дай Бог, якомусь бісові з’явитися на вулиці, скажімо, нашого міста, місцеві діти закидали б його камінням, а доброчесні громадяни за допомогою поліції терміново організували б облаву з метою зловити невідому світу тварину і засадити її в клітки для загального огляду і вивчення. Хіба не так поводяться фахівці з «літаючих тарілок», мисливці за так званою «сніговою людиною», усі ці дослідники «паранормальних явищ», усі ці «контактери», яких у старі добрі часи називали просто і ясно бісовидцями, тобто тими, хто приятелює з пропащими духами, спілкування з якими вважалося негожим і безумовно гріховним?

Церква знає, що біси – не плід хворої уяви художників. Християни знають, що дияволові дуже б хотілося, щоб люди не вірили в його існування, а якщо вже і вірили, то уявляли б його саме таким: безглуздим свиноподібним козлом або привабливим «іноземним професором». Диявол хоче, щоб ми не вірили в нього, а якби і вірили, то, вже звичайно, не боялися б.

А тим часом диявол і біси, його слуги і ангели, – страшна реальність, причому реальність нашого повсякденного життя. Будь-хто з нас може вважати наївними і несерйозними казкові поетичні уявлення і забобони, які домісилися до того, що Церква знає про бісів, але ніхто не повинен ігнорувати свідоцтво Священного Переказу про них. Ніхто не повинен забувати, що пропащі ангели, які стали в нашому світі символом зла, – самі злі, безумовно і невідбутно, що усе, що походить від них, смертельно небезпечно, що всяке добровільне спілкування з ними, хоч би і з цікавості, – тяжка зрада Богові. І нарешті, що хочуть ці мерзенні тварюки завжди одного – нашої погибелі, нашої смерті, у тому числі смерті і погибелі тих, хто свідомо виходить на спілкування з ними і служить ним. Бога можна благати, тому що Бог – Любов. Диявола благати не можна, його не можна задобрити, до нього не можна підлаштуватися, бо він – персоніфіковане зло. І коли сатаніст служить дияволові, коли екстрасенс спілкується з невідомими духами, нехай не розраховують на поблажку: батько неправди як і раніше хоче лише одного – нашої погибелі, ким би ми не були, кого б з себе не прагнули зображувати.

Одна радість: біси не всесильні. Одна надія: Всемогутній і Люблячий Бог, Який, за словом пророчим, «не хоче смерті грішника» (див. Єз. 33:11), сильний допомогти тому, хто навіть гине, навіть падає в безодню. Тому і попереджає нас Господь у сьогоднішній притчі про сіяча, що сіє Слово Боже, тому і закликає до уваги до цього Вічного Слова, тому і застерігає від самочинного тлумачення священних текстів: диявол не хоче, щоб ми увірували і врятувалися. Диявол хоче, щоб Слово Боже ми сприймали як поетичну казку, як певну вічну і туманну мрію людства про Золотий вік, щоб церква була для нас етнографічним заповідником, де зберігаються древні вірування і традиції безграмотних і темних наших прадідів і прабабусь. І щоб ми були заклопотані лише одним – як би нам раз на рік паски посвятити, води водохресної набрати та на поминальну суботу свічку за упокой бабусиної душі поставити!

От як викрадається слово Боже з наших душ, от як «при дорозі» падають зерна, кинуті щедрою рукою Сіяча. От які «птахи» видзьобують із сердець наших благе сіяння Христове. От чому так важливо пам’ятати: це не до них тільки, людей, що жили дуже і дуже давно, звернена ця притча нашого Спасителя. Вона звернена і до нас, людей двадцять першого століття від Різдва Христового. Вона звернена до нас, щоб ми, хто вуха має, – почули, щоб ми, хто очі має, – побачили. І щоб сім’я, посіяне в нас Господом, збереглося в доброму і чистому серці нашому і принесло плід у терпінні. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці