Свята невпевненість: Чи має потребу Бог у нашому захисті?

Про релігійний фундаменталізм і його глибинні причини, роздумує біблеїст Андрій Десницький . . .

Я хотів би зрозуміти: чому для віруючої людини здається допустимою сама думка вбивати за блюзнірство? Навіть з лукавою передмовою: «Вбивати, звичайно, це явний перебір, але…»

Краще за всіх це сформулювала мусульманка на ім’я Зара Муртазалієва: «Якщо ви мусульмани вірите у велич Пророка Мухаммеда, то як ви можете вірити в те, що Пророк Мухаммед потребує захисників в особі нещасних і грішних людей?»

Як би ми не ставилися до Мухаммеда, напевно, усі ми погодимося, що вже неможливо для нас змінити його нинішнє положення ні атеїстам, ні ісламістам, ні карикатуристам. Отже, захищає людина в подібних випадках не самого Мухаммеда (і вже тим більше не Христа, Який молився за тих, хто розпинав Його, і не апостолів, які приймали муки за віру), а щось усередині себе самого. І нещодавно ухвалений у Росії закон підказує, що саме: почуття віруючих.

А яке саме почуття? У мене є припущення: почуття невпевненості. Людина чує і сама повторює день у день одні й ті самі слова молитви, одні й ті самі догмати віри, і їй здається, що вона цілком і повністю згодна з ними. І раптом їй на очі попадається зла карикатура чи якась ще безглузда нісенітниця… і все йде нанівець! Молитовний настрій збивається, віра похитується.

Чому? Бо це наруга над святинею? Але хіба християни не носять на власному тілі знак Хреста – зображення наймерзотнішої, найстрашнішої наруги над найголовнішою Святинею, яка тільки була в їх історії? Хіба не вважають цей Хрест джерелом свого спасіння? Хіба Христос у цьому світі зустрічав тільки захоплені вітання і благословення, і те саме відбувалося з Його учнями, те саме і нам обіцяне в Євангелії?

Стоп-стоп-стоп. Здається мені, що такий ляпас вибиває людину із звичного ритму, хитає її віру саме через те, що віра ця нетверда. Десь глибоко всередині залишається таке почуття невпевненості, що постійно нагадує: а раптом усе це обман, усі мої молитви даремні, усе моє життя йде не туди, куди потрібно? Тим більше, що кожен насправді прекрасно усвідомлює, наскільки слабка його молитва і наскільки життя його далеке від ідеалів віри.

І ось таке вторгнення скандального блюзнірства – чи не будить воно приспаних сумнівів, чи не надає сил цьому черв’ячку, який, здавалося б, зовсім замовк, – і ось заговорив знову?

Я звернув на це увагу в зовсім іншій ситуації, здавалося б, далекої від кровопролиття. Під час дискусії про необхідність розуміти всі рядки книги Буття строго буквально один з її учасників сказав приблизно наступне: «Сьогодні ви примушуєте мене думати, що Бог створив світ не за шість календарних діб, а завтра ви мені скажете, що і воскресіння Христове потрібно розуміти алегорично».

Саме така логіка фундаменталізму: прийняти можна і треба все і відразу, без міркувань або сумнівів, віра дає однозначні і закінчені відповіді на всі мислимі питання, і якщо ти засумнівався в одному з них, ти неправильно даси відповідь відразу на всі.

Але як же обійтися без сумнівів? Помістити себе в стерильне середовище, де просто немає абсолютно жодної незручної інформації, жодних інших тлумачень. Ось приблизно так апостол Павло описував ставлення до закону тих, хто змушував перших християн до обрізання: раз у законі обрізання прописане, то ніяк без нього не обійтися, прийняти віру в Христа можна тільки в комплекті з усіма ритуальними вимогами Мойсеєвого закону.

І сам же Павло заперечував: «Всі ті, що утверджуються на ділах закону, перебувають під прокляттям» (Гал. 3:10), адже неможливо прожити життя, жодного разу закон не порушивши. А раз порушив один пункт – винен перед усім законом.

Вихід, за Павлом, у Христі. Віра в Нього – не лише прийняття певних догматів як абстрактних формулювань, але передусім довіра Йому, упевненість у тому, що вже Він виведе тебе на правильну дорогу. А якою саме буде ця дорога, ми просто не можемо знати, Йому видніше.

Саме так Петро зробив крок колись за борт безпечного човна і пішов до Христа бурхливими водами. Так, відразу ж засумнівався і почав тонути, але без цього дивного досвіду повної довіри Христу – і повної невпевненості у власних силах і розрахунках! – напевно, не став би простий рибалка Симон апостолом Петром.

Є і інший шлях: самому заздалегідь усе розрахувати і переконати самого себе, що саме там, де ти, і є Христос, і не може Він бути ніде ще. Не він рятує тебе, а ти оберігаєш Його від посягань атеїстів, іновірців, єретиків, розкольників… список довгий. Він – у твоєму човні, ти нікому не дозволиш Його звідти витягнути, та й Самому вийти не дозволиш. Тут ти головний, а не Він.

Але, боюся, у результаті людина оберігає не Христа, а свою власну картинку про Христа, і не від зовнішніх нападів, а від власних сумнівів, і оберігає так ревно, що сил на щось ще в неї досить часто просто не залишається.

Втім, такий підхід характерний не лише для релігії. Віра і невіра – універсальні категорії. Скільки разів я стикався з тим, як люди, які щиро люблять Росію, ображалися на мене, якщо я розповідав їм про найсерйозніші проблеми, які бачив у своїй країні. Це особливо характерно для росіян, які живуть за кордоном: Росія для них – країна березових гаїв і благодатних обителей, це велика і славна імперія, яка нарешті відроджується і йде до своєї земної величі.

Ми в ній, звичайно, не живемо, тому що так склалося, але як важливо для нас усвідомлювати, що там, на Русі, суцільна святість і благодать. Як смієте ви нам тут підкидати інформацію, яка суперечить нашій мрії!

Новинні агентства тим часом повідомляють: у Саудівській Аравії за образу ісламу і створення ліберального Інтернет-форуму засудили Раїфа Бадаві до десяти років ув’язнення, штрафу в мільйон реалів (чверть мільйона доларів) і ще до тисячі ударів батогом, які повинні розтягнути на двадцять тижнів, щоб він взагалі вижив. Віра саудитів тепер напевно дуже сильно зміцниться, сумніви відпадуть, а що ж Раїф? Тисяча батогів явний перебір, але… сам напевно винен. Нічого будити в нас сумніви.

Автор: Андрій Десницький