Біда українського суспільства

Про глибинні проблеми, що вразили українську освіту та медицину, роздумує Михайло Лукін . . .

Багато українців скаржаться і на якість медичних послуг, і на загальний рівень надання освіти в країні. Проте ці два явища, медицина і освіта, є, так би мовити, верхівкою айсбергу проблеми, що вразила все українське суспільство. Ім’я цій проблемі – безвідповідальність. І не треба звинувачувати в цьому лише медиків і освітян, вони страждають на цю духовну хворобу нарівні з іншими українськими громадянами – і немає значення, хочуть самі громадяни це визнавати чи ні.

Проте безвідповідальність – це ще півбіди, справжня тотальна біда українського суспільства – це брехня. Зокрема брехня про те, що ми не є безвідповідальними особами. Саме ця брехня свідчить про нашу безвідповідальність, небажання приймати наслідки власних дій. А таке небажання не дозволяє визнавати власні помилки, щоби згодом вчитися на них. Звісно, найкраще вчитися на чужих помилках, а не на своїх, проте найчастіше люди вчаться саме на власних помилках, і то часом, а чужі помилки… стають уроками лише для малої кількості, фактично групки людей, які здатні фактично до фантастичної речі – вчитися на чужих помилках; ну, і звісно, частини людей, які власне припустилися цих помилок.

Отже, безвідповідальність і брехня, – от два стовпи, чи, точніше, дві перепони, які не дозволяють належним чином розвиватися українському суспільству. Зокрема, освітньому процесу і медицині, якщо вже про них зайшла мова.

Розпочнімо з освіти. Біда української освіти полягає в тому, що вона немає чіткої мети. Особливо це стосується, звичайно, шкільної освіти, яка у свою чергу накладає свій відбиток на подальший освітній процес. Складається таке враження, що в школі вчать усьому і аби як. І це зрозуміло: всьому досконало навчити дитину не можна, вона просто емоційно не здатна на це. Тому і виходить у загальному низка якість освіти.

І тут виникає питання: а чому дитину не спрямувати на вивчення обмеженої кількості предметів, особливо тих, до яких вона проявляє хист, а не пхати в її голову все підряд, як це зараз відбувається в школі. Через таке «пхання» в дитини з часом взагалі пропадає бажання до науки, і тоді вже який сенс вести мову про те, що учні не «засвоюють матеріал», «їм байдуже до навчання», чи взагалі ставити під сумнів їхні розумові здібності.

А якщо і варто щось у подібній ситуації ставити під сумнів, так це чесність педагогів, які не хочуть визнавати той факт, що радянська система освіти давно себе вичерпала, ще за часів «розвинутого соціалізму», проте до сьогоднішнього дня багато хто не хоче ламати закладені цією системою основи, воліючи жити «якось так», змінюючи цю систему лише косметично, не чіпаючи її основи. Суть радянської системи освіти, якщо хто не в курсі, полягала у виховані «радянського громадянина», тобто людини із запрограмованим, потрібним для партійної номенклатури мисленням, а суть справжньої освіти полягає в тому, щоб розкрити і розвинути в людини її природні здібності, не забуваючи про моральний аспект. Бо без моралі ці розкриті і розвинуті здібності можуть принести неабияку шкоду самій людині та її оточенню.

Звісно, такий підхід до освіти значно витратніший: і в плані праці, і в плані фінансів, проте і результат дає незрівняний з тим, що видає пересічна українська освіта. Але суспільство в основній масі задовольняється тим, що має, лише постійно скаржачись на освіту і медицину…

Стосовно ж медицини. Українська медицина є сама жертвою радянської освіти: як і загальноосвітньої, так і медичної, і через це не варто очікувати від неї якихось «висот», якщо вся країна перебуває в занепаді. Бо той стан розвитку, в якому перебуває нині Україна, інакше не назвеш. А якщо сюди додати хронічний брак фінансування, як медицини, так і освіти, то про який розвиток взагалі може йти мова? Навіщо про подібне брехати собі? Що можна вимагати від людей, які отримують за свою роботу мінімальну зарплатню?

Якщо розібратися, мову про проблеми медицини і освіти треба було починати саме з їх мізерного фінансування, проте в українському суспільстві про це не полюбляють говорити, тому і згадав про фінансування наприкінці. Для того, щоб хоч трішечки бути об’єктивним і чесним. А, можливо, і відповідальним.

Автор: Михайло Лукін

Роздуми про навколишнє життя