Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Якщо тільки на хвилину уявити собі, що той світ, в якому ми живемо, дійсно саме таким і створений нашим Богом, тоді нічого окрім глухого і безвихідного відчаю нам не залишається. І придивлятися особливо не треба, щоб це зрозуміти: скорбота і хвороби, війни і катастрофи, образи і зради складають неминучий зміст життя всякої людини. Вона, бідолаха, у муках народжується, у муках живе і в муках же помирає. І пишність заметів під яскравим зимовим сонцем, і тепла млість літніх вечорів, і краса зоряного неба, і легкий уранішній туман напередодні спекотного дня – уся ця розкіш досконалої природи лише підкреслює, лише болюче відтіняє сумну недосконалість, тяжкий трагізм людського життя. Уявіть, як важко на душі в людини, що стоїть поза Церквою. Подумайте, які безнадійні і відчайдушні питання вона ставить небу, яке важко нависло над нею: навіщо і, головне, за що?

Школярі днями запитали мене: а звідки, отче, Ви знаєте, що Бог є? А от звідти і знаю: не може бути життя людське безглуздим і жорстоким експериментом над нами, не може такий досконалий і гармонійний світ, де всяка билинка, всякий метелик – такі прекрасні і займають своє, абсолютно особливе місце у всесвіті, не можуть вони бути випадковими, не створені дбайливим Творцем! «Якщо ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так зодягає, то хіба не набагато краще зодягне вас, маловіри!» (Мф. 6:30). Нам усе здається, що якби Бог нас любив, тоді б усе, чого не побажаєш, у нас було. Ця переконаність, що любов неодмінно повинна мати матеріальне вираження, певний речовий еквівалент, – звідки вона в нас? Можливо, від бідного дитинства, а може, від вродженої жадності: якщо любиш – доведи це «матеріально»!

Ось що подовжує нещастям нашим життя на стільки років – світ прекрасний, а людина в цьому прекрасному світі, за словом апостола Павла, «разом стогне і мучиться» (див. Рим. 8:22)! Всякий християнин це знає, всяка людина, вкорінена в православ’ї, знає, що причиною «стогону істот» є людський гріх, гріх прабатьків, багаторазово помножений у потомстві Старого Адама, тобто в нас самих. Не тому, віримо ми, життя повне трагедій і болю, що Бог його таким створив, а через те, що людина за власною волею, за власним хотінням, за власною похіттю гармонію світу рознесла вщент. Православні це знають і тому, сидячи на скорботному попелищі свого життя, намагаються не ремствувати, але радіють тому, що від цього погрому ще дещо залишилося. Тим же, хто в Церкву досі не прийшов, тільки і залишається, що в люті і відчаї погрожувати кулаком Небу. Православні розуміють, що попелище це ще може розцвісти прекрасним садом, як колись розцвіла суха палиця – жезл первосвященика Аарона (Чис. 17:8), але може тільки в тому випадку, якщо кожен з нас, усвідомивши свою персональну провину за лиха світу, присвятить решту життя покаянню. Люди ж, які не знайшли віри, тяжко і безнадійно шукають винуватих, шукають зовнішні причини своєї внутрішньої скорботи і хвороб.

Як ще утішити вірного, якщо його вже утішив Господь, якщо, як ми знаємо, це для нього, особисто для нього, грішного і непотрібного, Бог став Людиною. І ми знаємо це не тому, що так написано в книгах. Це живе в нашій душі. Це наповнює радістю православне серце, і не лише в тиху і таємничу пасхальну ніч, але і завжди, навіть серед скорботи і бід повсякденного життя. Для того, щоб відчути цю радість, треба не так вже багато; в усякому разі, можна точно сказати, ні гроші, ні удачливість, ні багатирське здоров’я для цього зовсім не потрібні. Для того, щоб укоренитися в цій радості, яку ніхто не може в нас відняти, потрібно просто бути в Церкві і з Церквою. Бути з нею і в печалі, і в скорботі, і у свята, і в будні. Бути і усією своєю істотою жити її життям, адже можна так і відстояти цілу службу, і навіть не одну, зовсім нічого не зрозумівши ні в ній, ні в християнстві взагалі.

А от яким чином утішити людину, яка і знати не знає, що колись, багато віків тому, дві старих і самотніх людини, Іоаким і Анна, добровільно відмовилися від свого щастя, від своєї радості і віддали найдорожче, що в них було, свою маленьку Дочку, – Богові, щоб ми, усі ми, хоча вони, звичайно, і не подумували про те, були не лише утішені, але і врятовані від вічної смерті? Як утішити людину, далеку від Церкви, якщо вона навіть ніколи не чула про те, що колись дуже давно маленька Дівчинка, рішуче і відважно, покинувши затишну рідну домівку і відкинувши всякий страх, слабкими Своїми дитячими ніжками здолала круті сходи Єрусалимського Храму і увійшла туди, куди до Неї не входила жодна діва, – у Святе Святих, увійшла, щоб принести Себе в Жертву Богові за нього, грішного, за нього, далекого від Церкви? Як його утішити, якщо він у Церкву не ходить і тому нічого не знає про ці великі Жертви, за нього принесені?

Він не знає, а ми – знаємо, і тому радощів наших ніхто не може в нас відняти. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Введення в храм Пресвятої Богородиці