Суєта і томління духу

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять шосту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12:20) – так безславно і сумно закінчується життя людини. Так відчайдушно і безнадійно підводиться підсумок усім працям рук її, усім творчим починам і поривам, усім турботам і піклуванням. Так збувається над нами давнє пророцтво Проповідника: «І оглянувся я на всі діла мої, які зробили руки мої, і на працю, якою трудився я, виконуючи їх: і ось, усе – суєта і томління духу, і немає від них користи під сонцем!» (Еккл. 2:11). І справді, хіба не гори сміття і відходів стали підсумком життєдіяльності людини? Хіба не скорботні кладовищенські поля, що вкривають усю землю, стали сумним результатом її короткого життя?

Ось перевернене ураганом дерево, яке колись посадили дбайливі руки людські. Ось обривок газети, над друкуванням якої працювали десятки і сотні людей. А ось тут дуже давно стояв будинок, в якому жили, любили і помирали цілі покоління, а тепер від нього не залишилося і сліду. Усе, що колись тішило око, усе, що зігрівало душу, – нині порох і нісенітниця. А те, що ще живе і дієве, «цієї ночі» візьметься в того, хто володіє, щоб назавтра зникнути, зруйнуватися, перетворитися на купи розвалин. Невже і правда «усе – суєта і томління духу»? Невже і правда – усе марне?

Навіщо ж тоді людина народжується на світ Божий? Навіщо і Бог, без Якого «ніщо не сталося, що сталося» (Ін. 1:3), покликав творіння з небуття? Чи не краще, як пропонують язичники, від такого буття відмовитися і зробити усе, щоб зникнути і розчинитися в нескінченному і безглуздому часі?

«Так, – за словами одного літературного персонажа, – усіх нас на боягузів перетворює думка». Так замість вдячності поселяється в нашій душі нарікання і на життя наше, і на Того, Хто його дарував, – на Самого Бога. Так серед осінньої негоди і мороку опановують нас похмурі і безнадійні пристрасті – смуток і печаль, які святі вважали такими ж тяжкими, як розпусту і гнів.

Але настає година, і серед негоди, мороку і нісенітниці, як промінь сонця, з’являється людині чудовий дар Божий – дар віри. І тоді, як би важким, як би скорботним не було наше життя, вірний, тобто той, хто переживає, за словом апостольським, «впевненість у невидимому» (Євр. 11:1), дізнається досвідчено, що життя – має сенс, що буття наше – не безумна і безглузда гра випадку, а дивний і радісний дар Божий. Бо що таке Благодать Божа, як не радість, завжди – незаслужена, ненавмисна, радість отримання справжнього, істинного, а не ілюзорного сенсу існування.

Ще учора я радів новим коморам, ще учора я вважав, що достаток дарів земних робить мене по-справжньому щасливим, і щасливим настільки, що, пританцьовуючи і пристукуючи в долоні, я промовляв, як той багач: «Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись» (Лк. 12:19). Можна подумати, що душі нічого, окрім огірків і капусти, не треба!

Рано чи пізно людина здогадується про це. Рано чи пізно звучить в її душі голос Божий, що ставить перед нею фатальне питання: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12:20). І от тоді людина починає говорити словами, вимовленими за тисячоліття до неї: «І оглянувся я на всі діла мої, які зробили руки мої, і на працю, якою трудився я, виконуючи їх: і ось, усе – суєта і томління духу, і немає від них користи під сонцем!» (Еккл. 2:11). І ось тоді поселяються в душі людській смуток і туга, такі улюблені дияволом знаряддя нашої погибелі.

«Хіба Бог не захистить обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч, чи баритиметься до них?» (Лк. 18:7). Там, де «примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5:20), і тому, хто говорив про себе: «Ми як сміття для світу, як порох, що усі топчуть донині» (1Кор. 4:13), відкривається раптом, що насправді ми – не сироти, що в нас є люблячий Отець, що світ стоїть до цієї пори не фізичними законами, а Його Любов’ю, а тому і сенс життя нашого – не в надбанні тлінного «добра», а в шуканні Вічної Істини, нетлінної Краси, Божої Правди.

Шукачеві Істини рано чи пізно відкривається те, що сказав про Себе Син Людський: «Я є путь, і істина, і життя» (Ін. 14:6). Це відкривається всякому, хто шукає благодатним даром віри, і коли це відбувається, людина забуває і про старі, і про нові комори і житниці, щоб піклуватися про єдино цінний скарб, дарований йому Богом, – про безсмертну душу свою, адже «яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф. 16:26). Немає нічого важливішого і гіднішого за цю вічну цінність, заради спасіння якої Син Людський зійшов на Хрест, тому не станемо займатися безглуздою і важкою справою збирання «скарбів для себе» (див. Лк. 12:21), а краще станемо, зубожівши духовно, «багатіти в Бога», як і просить нас сьогодні про це Христос. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці