Про важливість останніх миттів життя

У побуті, коли ми розмовляємо з кимсь зі знайомих, і він каже: “Ти знаєш, от такий-то помер”, звичайна реакція на це питання: як помер? Дуже важливо, як помирає людина. Смерть важлива для самовідчуття людини. Вона має не лише негативний характер.

Якщо філософськи дивитися на життя, ми знаємо, що немає життя без смерті, поняття життя може бути оцінене тільки з позиції смерті.

Смерть – природний процес. Багато письменників намагалися зображувати життя безсмертним, але це було жахливе, страшне безсмертя. Що таке нескінченне життя – нескінченне повторення земного досвіду, зупинка розвитку чи нескінченне старіння? Важко навіть уявити той тяжкий стан людини, яка безсмертна.

Смерть – це нагорода, відпочинок, вона ненормальна тільки тоді, коли настає несподівано, коли людина ще на підйомі, повна сил. А літні люди хочуть смерті. Деякі просять: “От, зажилась, пора б і померти”. І зразки смерті, про які ми читаємо в літературі, коли смерть осягала селян, носили нормативний характер.

Коли селянин відчував, що вже не може працювати, як раніше, що стає тягарем для сім’ї, він йшов у лазню, надягав чистий одяг, лягав під ікони, прощався із сусідами і рідними і спокійно помирав. Його смерть наставала без тих виражених страждань, що виникають, коли людина бореться зі смертю.

Селяни знали, що життя – це не кульбабка, яка виросла, розпустилася і розсіялася від подиху вітру. Життя має глибокий сенс.

Цей приклад смерті селян, які вмирали, давши собі дозвіл на смерть – не особливість тих людей, подібні приклади ми можемо зустріти і сьогодні. Якось до нас поступив онкологічний хворий. Колишній військовий, він тримався по-молодецьки і жартував: “Я пройшов три війни, смикав смерть за вуса, а тепер от наступив її час посмикати мене”.

Ми, звичайно, його підтримували, але раптом одного дня він не зміг підвестися з ліжка, і сприйняв це абсолютно однозначно: “Усе, я вмираю, я вже не можу встати”. Ми говорили йому: “Не хвилюйтеся, це метастаз, люди з метастазами в хребті живуть довго, ми доглядатимемо вас, ви звикнете”. – “Ні, це смерть, я знаю”.

І, уявіть собі, через кілька днів він помирає, не маючи до цього жодних фізіологічних передумов. Він помирає через те, що він вирішив померти. Значить, ця добра воля до смерті чи якась проекція смерті здійснюється в реальності.

Треба надати життю природну кончину, адже смерть запрограмована ще в момент зачаття людини. Своєрідний досвід смерті одержується людиною в пологах, у момент народження.

Клінічна смерть або інше життя?

Жоден мудрець досі не зрозумів, що таке смерть, що відбувається під час смерті. Залишений практично без уваги такий етап як клінічна смерть. Людина впадає в коматозний стан, у неї зупиняється дихання, серце, але несподівано для себе і для других вона повертається до життя і розповідає дивні історії.

Наведу один приклад. Я працював 10 років в Онкологічному інституті як психотерапевт, і одного разу мене покликали до молодої жінки. Під час операції в неї зупинилося серце, його довго не могли завести, а коли жінка опритомніла, мене попросили подивитися, чи не змінилася її психіка через довге кисневе голодування мозку.

Я прийшов у реанімаційну палату, вона тільки почала приходити до тями. Я запитав:

– Ви можете зі мною говорити?

– Так, тільки я хотіла б вибачитися перед вами, я спричинила вам стільки клопоту.

– Який клопіт?

– Ну, як же. У мене ж зупинилося серце, я пережила такий стрес, і я бачила, що для лікарів це було теж великим стресом.

– Але як ви могли це бачити, якщо ви були в стані глибокого наркотичного сну, а потім у вас зупинилося серце?

– Докторе, я б вам розповіла значно більше, якщо ви пообіцяєте не відправляти мене в психіатричну лікарню.

І вона розповіла наступне: коли вона занурилася в наркотичний сон, то раптом відчула, що неначе м’який удар у стопи змусив щось усередині неї повернутися, як вивертається гвинт. У неї було таке відчуття, що душа вивернулася назовні, і вийшла в якийсь туманний простір.

Придивившись, вона побачила групу лікарів, які схилилися над тілом. Вона подумала: яке знайоме обличчя в цієї жінки! І потім раптом згадала, що це вона сама. Раптом пролунав голос: “Негайно припиняйте операцію, серце зупинилося, треба заводити його”.

Вона подумала, що померла і з жахом згадала, що не попрощалася ні з матір’ю, ні з п’ятирічною дочкою. Тривога за них буквально штовхнула її в спину, вона вилетіла з операційної і в одну мить опинилася в себе в квартирі.

Вона побачила досить мирну сцену – дівчинка грала в ляльки, бабуся, її мати, щось шила. Пролунав стук у двері, і ввійшла сусідка, Лідія Степанівна. У руках у неї була маленька сукня в горошок. “Машенько, – сказала сусідка, – ти весь час намагалася бути схожою на маму, от я зшила для тебе таку ж сукню, як у мами”.

Дівчинка з радістю кинулася до сусідки, по дорозі зачепила скатертину, впала старовинна чашка, а чайна ложка потрапила під килим. Шум, дівчинка плаче, бабуся вигукує: “Машо, яка ти незграбна”, – Лідія Степанівна каже, що посуд б’ється на щастя – звичайна ситуація.

І мама дівчинки, забувши про себе, підійшла до дочки, погладила її по голові і сказала: “Машенько, це не найстрашніше горе в житті”. Машенька подивилася на маму, але, не побачивши її, відвернулася. І раптом, ця жінка зрозуміла, що коли вона торкалася до голови дівчинки, вона не відчула цього дотику. Тоді вона кинулася до дзеркала, і в дзеркалі не побачила себе.

У жаху вона згадала, що має бути в лікарні, що в неї зупинилося серце. Вона кинулася геть з дому і опинилася в операційній. І тут же почула голос: “Серце завелося, робимо операцію, але швидше, бо може бути повторна зупинка серця”.

Вислухавши цю жінку, я сказав: “А ви не хочете, щоб я приїхав до вас додому і сказав рідним, що все гаразд, вони можуть побачитися з вами?” Вона з радістю погодилася.

Я поїхав за даною мені адресою, двері відкрила бабуся, я передав, як пройшла операція, а потім запитав:

– Скажіть, а о пів-одинадцятої чи не приходила до вас сусідка Лідія Степанівна?

– Приходила, а ви що, з нею знайомі?

– А чи не приносила вона сукню в горошок?

– Ви що чарівник, докторе?

Я продовжую розпитувати, і все до деталей зійшлося, окрім одного – ложку не знайшли. Тоді кажу: “А ви дивилися під килимом?” Вони піднімають килим, і там лежить ложка…

Чи ще один випадок. Якось я сидів біля вмираючої хворої. Я поставив музичну скриньку, яка грала зворушливу мелодію, потім запитав: “Вимкнути, вам заважає?” – “Ні, нехай грає”. Раптом у неї зупинилося дихання, родичі кинулися: “Зробіть щось, вона не дихає”.

Я зробив їй укол адреналіну, і вона знову прийшла до тями, звернулася до мене:

– Андрію Володимировичу, що це було?

– Ви знаєте, це була клінічна смерть.

Вона посміхнулася і відповіла:

– Ні, життя!

Знаходячись у контакті з хворим, я міг домовитися з ним, щоб, коли він помре, спробував дати мені знати, чи є щось за гробом або ні. І я отримував таку відповідь, не один раз.

Якось я так домовився з однією жінкою, вона померла, і я скоро забув про наш договір. І от одного дня, коли я був на дачі, я раптом прокинувся від того, що в кімнаті горить світло. Я подумав, що забув вимкнути світло, але тут побачив, що на ліжку навпроти мене сидить та сама жінка. Я зрадів, почав з нею розмовляти, і раптом згадав – вона ж померла!

Я подумав, що мені все це сниться, відвернувся і спробував заснути, щоб прокинутися. Пройшов якийсь час, я підняв голову. Світло знову горіло, я з жахом озирнувся – вона як і раніше сидить на ліжку і дивиться на мене. Я хочу щось сказати, не можу – жах. Я усвідомив, що переді мною мертва людина. І раптом вона, сумно посміхнувшись, сказала: “Але ж це не сон”.

Чому я навожу подібні приклади? Тому що неясність того, що на нас чекає, примушує нас повертатися до старого принципу: “Не нашкодь”. Тобто “не квап смерть” – це щонайпотужніший аргумент проти евтаназії. Наскільки ми маємо право втручатися в стан, який переживає хворій? Як ми можемо прискорювати його смерть, коли він, можливо, у цей момент переживає яскраве життя?

Якість життя і дозвіл на смерть

Важлива не кількість днів, яку ми прожили, а якість. А що дає якість життя? Якість життя дає можливість бути без болю, можливість контролювати свою свідомість, можливість бути в оточенні родичів, сім’ї.

Чому так важливе спілкування з родичами? Бо діти часто повторюють сюжет життя своїх батьків або родичів. Іноді в деталях, це дивно. І це повторення життя часто є і повторенням смерті.

Дуже важливе благословення рідних, батьківське благословення вмираючого дітям, воно навіть потім може врятувати їх, уберегти від чогось.

Коли людина йде з життя, вона іноді думає: “Ну, нехай я помираю, нехай я захворіла, але мої рідні нехай будуть здорові, нехай хвороба обірветься на мені, я заплачу по рахунках за всю сім’ю”. І от, поставивши мету, неважливо раціонально чи ні, людина отримує осмислений відхід з життя.

Хоспис – це дім, в якому пропонується якісне життя. Не легка смерть, а якісне життя. Це місце, де людина може завершити своє життя осмислено і глибоко, у супроводі родичів.

Коли людина йде, з неї не просто виходить повітря, як з гумової кульки, їй треба зробити стрибок, їй потрібні сили для того, щоб зробити крок у невідомість. Людина повинна дозволити собі цей крок. І перший дозвіл вона отримує від родичів, потім – від медичного персоналу, від волонтерів, від священика і від самої себе. І цей дозвіл на смерть від самої себе – найскладніший.

Ви знаєте, що Христос перед стражданнями і молитвою в саду Гефсиманському просив Своїх учнів: “Побудьте тут і пильнуйте” (Мк. 14:34). Три рази учні обіцяли Йому не спати, але засинали, не підтримавши Його. Так от хоспис у духовному сенсі є таким місцем, де людина може попросити: “Побудьте тут”.

І якщо така найбільша Особа – Втілений Бог – потребував допомоги людини, якщо Він говорив: “Не називаю вас більше рабами… а Я назвав вас друзями” (Ін. 15:15), звертаючись до людей, то наслідувати цей приклад і наситити духовним змістом останні дні хворого – дуже важливо.

Автор: Андрій Гнезділов, лікар-психотерапевт, доктор медичних наук, засновник першого в Росії хоспису