Про милість і вдячність

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять дев’яту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Важко ситому зрозуміти голодного. Ще важче тому, хто радіє, зрозуміти того, хто плаче. Так вже влаштована грішна людина, що не спадає їй на думку дякувати Богові за те, що в її повсякденному житті нічого страшного не трапляється. Достаток, спокій, вільне і рівне дихання, відсутність природних катастроф і розмірене чергування пір року здаються кожному з нас природними і нормальними. Більшій частині людства навіть на думку не спадає просто здивуватися тому, що сонце щоранку сходить над горизонтом, а вже тим більше – дякувати Богові за ще один дарований день. Хто вселив нам, що спокій і процвітання – це норма, а хвороба, ураган, нещастя – від цієї норми відхилення? Чи не природніше припустити, що у світі, який знизу доверху уражений гріхом, усе має бути з точністю до навпаки: страждання – нормально, а радість – аномалія?

Найголовніша, найчастіша наша молитва до Бога складається з одного слова: «помилуй». До цього напрочуд місткого слова можна підібрати безліч синонімів: пошкодуй, прости, утіш, допоможи, захисти і, нарешті, дай! Усе це і ще багато що інше, усі наші різноманітні прохання до Бога, усі наші надії і сподівання, вміщуються в коротке слово «помилуй». Так відчайдушно кричали до Господа десять нещасних прокажених: «Ісусе, Наставнику, помилуй нас» (Лк. 17:13), і так само точно за кожним богослужінням співає уся церковна повнота, чекаючи прощення, розради, милосердя і захисту.

Проте за межами церковного богослужіння це коротке слово звучить у нашій грішній душі тільки в тих випадках, коли скорботні обставини змушують нас звернутися по допомогу до Того, Хто «милості хоче, а не жертви» (див. Мф. 9:13). Жаліслива поблажливість Спасителя потрібна нам у хвилини важких випробувань, а радість і удача, здоров’я і процвітання не розташовують просити про милість, тому і в самому слові «помилуй» майже не чути мотиву вдячності. За що дякувати, коли усе і так гаразд?

Чи не тому і в тих випадках, коли ми «сходимося до церкви» (див. 1Кор. 11:18), щоб спільно створити досконалу молитву подяки – Святу Євхаристію, нам треба неодмінно додати до неї щось таке, у чому ясно і голосно звучав би не мотив вдячності, а мотив прохання? Наша дяка завжди сполучена з проханням. Нам мало просто радіти тому, що є. Нам неодмінно треба вимагати більшого. Як це не схоже на той зразок християнської поведінки, який вказує нам апостол Павло: «Завжди радійте. Безперестанно моліться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі» (1Сол. 5:16-18)!

«Воля Божа» про нас очевидно проста: скорбота і радощі допускаються нам для того, щоб ми навчилися дякувати Богові за все. Бо тільки той, хто уміє дякувати і радіти «у світі цьому», зрозуміє, що «не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9). Іншими словами, тому, хто навчився дякувати на землі, легко буде робити це і на Небі. Невдячному ж завжди усього мало, його неможливо задовольнити нічим, йому і рай не в рай, бо йому, як колись Адаму, незрозуміло, чому від дерева пізнання куштувати заборонено.

Але от виявляється, що навіть позбавлена від крайньої міри приниження і страждання, навіть зцілена від прокази, людина може забути про Бога! Сп’янілий радістю і знову відкритою повнотою можливості жити, зцілений від прокази забуває про Того, Хто наново дарував йому життя і здоров’я. Той, хто ще нещодавно благав про милість, не пам’ятає себе від радості, не пам’ятає і Бога, бо за усе своє минуле життя так і не навчився дякувати.

Чому ж і ми, очищені від скверни гріховної в таїнстві покаяння, знову і знову повертаємося до погибельних пристрастей своїх? Можливо, через те, що так і не навчилися дякувати Богові за те, що Він не мірою дає кожному з нас щодня? Чи через те, що усе своє життя ми звикли рахувати біди, скорботи і хвороби, відмовляючись сприймати своє життя як безцінний дар Божий?

Якщо це так, тоді – біда! Тому що тільки той, хто навчився дякувати Богові і за радощі, і за скорботу, тільки той, хто здатен зрадіти не тому, чого хочеться, а тому, що є, тільки той, хто здатен серед найбільшої удачі «повернутися і прославити Бога» (див. Лк. 17:15), може сподіватися на Страшному Суді Господа нашого почути утішливі і підбадьорюючі Його слова: «Встань, іди; віра твоя спасла тебе» (Лк. 17:19). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці