Плоди просвіти

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Неділю після Богоявлення . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Чому з двох читачів Євангелія – один стає православним, а другий наполегливо продовжує шукати докази свого невірства? Чому пошуки істини і сенсу життя одного приводять у Церкву, а другого – до самозваних «христів» і «богородиці», у тоталітарні секти, в єресь? Чому корпоративна приналежність, чому «своя правда», вірність своій традиції важливіші для інших правди Христової? Чому, нарешті, я сам – не католик, не протестант, не кришнаїт, а православний? Чи тому, що я такий розумний і освічений, що зумів вибрати єдино вірний шлях з множини, запропонованих мені віком лукавим і перелюбним?

Ні, зрозуміло, мої достоїнства тут ні до чого. Річ у тім, що, як сказав Сам Спаситель: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не залучить його» (Ін. 6:44). Отже проблема полягає тільки в тому, щоб правильно і вчасно відгукнутися на Голос Божий, на «глас вопіющого в пустелі» (Мф. 3:3), на голос пророка Божого, який закликає нас до покаяння.

Чи ось таке ще питання. Чому ми так гордимося іноді своїм обранням, чому ми часом так зарозуміло нетерпимі до тих, хто доки не просвічений Світлом Істини? Чому безбожник для нас швидше – ворог, ніж нещасна людина, що заблукала? Чому ми так надуваємося часом від свідомості власної праведності, власного православ’я? Чи не тому, що забули слова Христові про те, що Істину і Правду відкрили нам «не плоть і не кров,… а Отець Мій, Який на небесах» (Мф. 16:17). Тобто православ’я наше – це Божий нам подарунок, а зовсім не власна наша заслуга! Подивися на себе в дзеркало: молодість, краса, розум, легкий характер – це що, твоєю працею, твоїм потом, твоєю кров’ю здобуте? «Не величайся, але бійся» (Рим. 11:20), – попередив тебе апостол Павло. Бійся захопити те, що насправді за правом належить Богові, а тобі дане лише в тимчасове управління. Бійся, отримавши без міри таланти від пана свого, витратити життя на самовдоволене споглядання цих скарбів, ліниво вважаючи, що сам факт володіння ними виправдає тебе в очах Божих на Останньому Суді. Тому, хто отримав таланти, доведеться одного разу дати звіт в їх примноженні!

Але ось біда: світло віри, що осяяло нас у таїнстві Хрещення, занадто вже часто сприймається нами як особиста заслуга, як певна прикраса душі, як медаль за відвагу. Якось дуже легко ми забуваємо про долю країв «Завулонових і Неффалимових» (Мф. 4:13). Адже і їм колись відкрилася Істина, і «народ, що сидів у темряві, побачив світло велике, і тим, що перебувають у країні й тіні смерти, світло засяяло їм» (Мф. 4:16). Що ж з того? Ми добре знаємо, чим закінчилася проповідь Спасителя в «Галилеї язичників»: «І сповнились усі гнівом у синагозі, почувши це. І, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його» (Лк. 4:28,29).

Можливо, тому і шукає людина, що прочитала Євангеліє, інших, не церковних, пояснень прочитаного, що кожен з нас, гарненько натренувавшись на близьких і дітях, добре знає, як пояснювати, як повчати, як наставляти, але не може малого: просяяти і засвітитися. Тобто стати Світлом! Легко розповідати про святість, дуже важко стати святим! А тим часом тільки так, тільки особистим прикладом подолання пристрастей, прикладом власного покаяння і можна навернути невіруючого, утвердити того, хто сумнівається, направити на шлях спасіння того, хто заблукав. Але це – важко. Набагато легше голосити про «останні часи», жахатися мерзотою навколишнього життя і, дивлячись на безбожників, мстиво стискати губи: «Дивіться, дочекаєтеся!»

Це не ми знайшли Бога, це Бог нас знайшов. Це Він прийшов до нас і приніс Світло Віри і Любові. І не Його провина, а наша біда, що Світло це, вручене нам як доручення, як Заповіт, як талант, що чекає примноження, не засяяло досі в душі кожного, хто поряд з нами. Можна було б порадіти тисячам, що приходили учора і позавчора за Великою Агіасмою, за святою Водохресною водою, можна було б зрадіти побачивши ці багатогодинні черги за святинею, але щось заважає. І зрозуміло, що заважає. Ми знаємо: для більшості тих, хто стоїть у цьому натовпі, вчорашній прихід у храм Божий – єдиний у році, що настав.

Але до цього сумного знання, яке може для декого з нас стати приводом для засудження ближніх або, що ще гірше, приводом для безумного і беззаконного задоволення самими собою, має б додатися також і покутне розуміння того, що це «через вас ім’я Боже ганьблять язичники» (Рим. 2:24). Треба б пам’ятати, що ми, хто отримав у благодатний дар від Господа Світло віри, ми, апостоли Церкви Христової, не змогли донести його до тих, кому він був призначений, і що «народ, що сидів у темряві», через наше недбальство, через нашу лінь, так і не побачив доки «світло велике». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя після Богоявлення