Якщо є на світі дитячий Бог

Про тяжкість і необхідність прощення роздумує архімандрит Сава (Мажуко) . . .

Який чудовий був у мене друг! Мовчазний. Стриманий. Сумно-строгий. Ми разом вчилися в семінарії. Здається, я його трохи боявся, бо мені він здавався справжнім мудрецем з темними непроникними очима.

Що б він не робив, куди б не йшов, у нього в руках завжди було Євангеліє – акуратна маленька книжечка, яка зручно лягала в кишеню кітеля. Вантажимо картоплю, миємо підлоги, співаємо в хорі – щойно звільнялися руки, у його долоні тут же з’являлося Євангеліє, і мій товариш занурювався в читання.

Але найчастіше він просто тримав його в руках, і мені це дуже запам’яталося, бо – як ми, віруючі, дивимося на священний текст? – дбайливо, благоговійно, трепетно.

А от цей темноокий семінарист якось по-особливому носив Євангеліє, пальцями упиваючись у синю палітурку, і дивився на нього зовсім інакше, ніби боявся, що його вихоплять з рук.

Він не просто тримав книгу в руках, він тримався за неї – по-іншому не скажеш. Одного дня я дуже обережно запитав:

– Чому при тобі завжди Євангеліє? Ти його просто з рук не випускаєш!

– Лікуюся від ненависті.

От така відповідь. Коротка і хвилююча. Я, звичайно, знав про його історію з батьком-пиячкою, який катує маму, мучить братів і сестричку, і як це тяжко – простити, примиритися, відволіктися. Не треба уточнювати і перепитувати. Але цей несподіваний погляд – як спалах блискавки! – цей чистий вогняний гнів, десь на дні очей тліючий роками – прекрасний і всепожираючий, особливо коли ти знаєш, що полюдськи ти маєш усі підстави перерізати горло мучителеві.

Як страшна і як чарівлива ненависть! Як важко протистояти її привабливій красі! Хто може врятуватися від її солодкого полону?

З роками я зрозумів: бувають такі хвилини, коли нічого не залишається, як просто схопити в руки Євангеліє і не випускати, не відпускати його від себе – триматися за нього, бо це останні і найвірніші ліки від лавини ненависті, яка все руйнує на своєму шляху.

Але куди ж сховатися від ненависті, якщо ти навіть не знаєш, де вона тебе наздожене?

Читаю про гоніння на віруючих. 1922 рік. Містечко Шуя, старовинне і затишне. Більшовики приймають постанову: провести у Воскресенському соборі міста процедуру вилучення церковних цінностей на користь голодуючих. Усі розуміють, що це ще одна провокація безбожників, які просто вхопилися за історію з голодом, щоб позлити віруючих і отримати привід покінчити з церковною ієрархією.

Їх зовсім не хвилює доля вмираючих, їм важливо розгромити ворога і конкурента – Православну Церкву. Вони підозрюють патріарха і єпископів у змові проти радянської влади, бо через свою релігійну неосудність ці люди не в змозі уявити, що у віруючих можуть бути якісь інші мотиви, окрім політичної боротьби та економічних інтересів.

Чверть населення міста Шуї зібралася на соборній площі, щоб не допустити безбожників до святині. І не пустили. Збентежені лиходії привезли на площу солдатів і вантажівки з кулеметами. Чи налякати вони хотіли чи мали серйозні наміри, але почалася стрільба по захисниках собору, по літніх людях, дітях і жінках. Були убиті і поранені. А потім пройшов гучний процес, що закінчився розстрілом священиків, які разом з безневинно убитими парафіянами стали новими молитовниками і покровителями старовинного міста Шуя.

Красива і сумна історія. Справжнє житіє, а вже житійна література повинна будити тільки благочестиві почуття. Але коли я читаю або чую про подібні злодійства, серце скипає ненавистю і обуренням. Мене ніби пронизує відчай цих людей, їх гнів і сльози.

Пальці стискуються в кулаки, і я не знаю, як би повівся, виявившись на тій залитою кров’ю соборній площі.

Прості люди, віруючі богомольці, роками і десятиліттями ходили в цей храм, з дитинства пам’ятали його уранішню тишу.

Адже це не просто древня будівля, це храм, де відспівували дідуся, де мене хрестили, де я причащаюся.

І сюди, у це святе місце заходить гурт неголених лиходіїв, які, пропахнувши брагою, не знімаючи кашкетів, не випускаючи з рота цигарок, звіряче посміхаючись, нахабно лізуть у вівтар, зривають з ікон ризи, грубо збивають срібні оклади зі святого престолу у вівтарі, усе нищать на своєму шляху.

Як пережити цю несправедливість? Як прийняти спокійно і упокорено, що гідних людей, безневинних і скромних праведників кидають у в’язниці, проводять показові суди, обливають брудом і постійно брешуть, без кінця брешуть і зводять наклеп?

Мені не можна читати такі книги. Мені це шкідливо. Тривожно замислююся, довго відходжу.

Куди нам, християнам, сховатися від цієї несправедливості? Куди піти, до кого звернутися людині, яка страждає від цієї несправедливості, – як же багато її в нашому світі, як широкі її береги! – Хто з жахом відчуває, як це просто і чарівно, природно і виправдано, коли рука, ніби сама, тягнеться до ножа, коли ти маєш усі підстави відповісти ворогові його ж зброєю, адже правда – на твоїй стороні.

Як же утриматися? Хапайся за Євангеліє! Тримайся за нього! Не можеш читати – міцно вхопися руками – Боже, спаси нас від ненависті!

Церква завжди була убогою і гнаною, і якщо в нас зараз щось є, і ми збираємо і зберігаємо цінності і багатства, і нас ніхто не чіпає, ми живемо в спокійний час – відберуть, навіть не сумнівайтеся, – настане час! – і образять, і посміються, і уб’ють, бо ми учні убогого Учителя, Бездомного Мандрівника, Розіпнутого Святого, Який серед моторошного болю і страждання молився за своїх вбивць і мучителів. І приклад його нелюдської доброти наслідували всі Його послушники.

Євангеліє – підручник доброти. Важкий підручник. Простий і важкий. Ні на мить не можна нам випускати його з рук і з пам’яті, чинячи опір ненависті і злості щосили, нехай це і вимагає майже нелюдських зусиль. Але якщо навіть ми, християни, не лікуємося від злості і ненависті, що стане з нашим зачумленим світом?

Христос – дитячий Бог. Він – наставник доброти і учитель прощення. Тільки доброта робить богоподібним. Якщо вибір між добротою і справедливістю, – будь з Христом! – залишися з добротою, спаси себе, і цю змучену землю від ненависті!

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)