Необхідне і достатнє

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Неділю про митаря і фарисея. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Всякому, хто уперше приходить у Церкву, священик обов’язково розповідає про те, як йому, тому, хто прийшов, жити далі, щоб мати право називатися християнином. Передусім: регулярно, хоч би раз на місяць, причащатися, а перед причащанням – сповідуватися. Потім: відвідувати недільні богослужіння і не просто вистоювати довгу церковну службу, знемагаючи від туги, а намагаючись зрозуміти її, вникнути в кожне слово. Для цього, у свою чергу, необхідно, окрім молитви церковної, практикувати щодня домашню молитву, яка в сукупності займає не менше сорока хвилин. Крім того, якщо вже ти християнин, то не можеш обійтися без постійного читання Священного Писання. І нарешті, ти повинен, як тобі Бог заповідав, вибрати для себе «свою» парафію, свою церкву і утримувати її своїми трудами – своїми регулярними пожертвуваннями так званої «церковної десятини», тобто десяти відсотків усіх твоїх прибутків (Бут. 14:20).

Усе це необхідно. Але ось проблема: чи достатньо? Багаторазово прочитана і чута нами притча, яку сьогодні за літургією знову повідав нам Господь, в якій вже раз спантеличує нас питанням: все те, що ми робимо в церкві, зрозуміло, і нам і церкві – необхідно, але от – чи достатньо? Чи підемо і ми «виправданими до дому свого» (Лк. 18:14), або нашу сумна доля виявитися з тими, до кого на Страшному Суді будуть звернені гнівні слова Судді усіх: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41)? Що ще зробити, щоб виправдатися? Можливо, треба здійснювати якісь спеціальні добрі справи, щоб, як кажуть послідовники, скажімо, буддизму, «відпрацювати свою карму»? Чи, як колись чинили католики, постаратися придбати собі за гроші певне «залишення гріхів», купивши індульгенцію? Можливо, але щось не віриться, що це може привести до спасіння. Невже існує така «добра справа» або, що вже зовсім невірогідне, така сума грошей, які зроблять так, що як би не було зради, брехні, вбивства? Або ж все-таки недаремно ми на кожній літургії безперестанно молимо про милосердя Боже? Адже це свідчить про те, що діла наші навряд чи виправдають нас перед Правдою Божою, та і апостол Павло ясно і недвозначно пише у своєму Посланні до Римлян: «Ділами закону не виправдається перед Ним ніяка плоть» (Рим. 3:20).

Цілий народ впродовж десяти століть намагався досягти цього, намагався виправдатися «ділами закону», і сьогодні Господь підвів підсумок цим спробам: той, хто був нескінченно далекий від так званих «добрих справ», пішов у дім свій «виправданим більше», ніж їх самовдоволений ревнитель. Чи означає це, проте, для нас, що ми, християни, вільні від творення добрих справ? Навряд чи. Кожен з нас пам’ятає слова іншого апостола, Якова Праведного, про те, що «віра без діл мертва» (Як. 2:20). Але ж і сам «апостол народів» у тому ж посланні до Римлян, яке ми сьогодні вже згадували, прямо каже: «Чи ми знищуємо закон вірою? Зовсім ні; але закон стверджуємо» (Рим. 3:31).

Немає жодного – ні явного, ні таємного – протиріччя в цих словах двох апостолів Христових. Бо жодне творення добрих справ не скасовує «серця скорботного і смиренного» (Пс. 50:19), яким Господь «не погордує». Але істинне упокорювання і смирення серця передусім проявляється в щирому бажанні творення добрих справ, у тому самому пориві до милосердя, про яке ми читали тиждень тому в євангельській оповіді про начальника митарів Закхея, який, коли благодать Божа торкнулася його маленького скаредного серця, раптом опам’ятався і захотів «кого скривдив чим, повернути вчетверо» (див. Лк. 19:8). Знаєте, «вчетверо» – це дуже багато! Це вам не монета, кинута п’яниці і дармоїдові, що просить, за допомогою якої ми хотіли б собі дорогу в Рай прокласти: подавали, гляньте, не скупилися! Ну от, кинули ми алкоголікові монету і тим, поза сумнівом, прискорили його моральну і фізичну погибель. Але справа навіть не в цьому, а в тому, що на близьких своїх, на родичів, на сусідів, на співробітників наших, на тих, кого Бог поряд з нами поставив, – на них грошей, душевного тепла, часу в нас бракує! І з однієї тільки причини: дуже добре кожному з нас відомо, що монетою тут не відбудешся, тут треба частину душі витратити!

Ми вже читали з вами про те, як чинить грішник, серце якого скрушне розкаянням і жалістю до тих, кого він образив. І зрозуміло, що жалість до скривджених виникає услід за розкаянням, за усвідомленням того, що і сам теж потребуєш милосердя і прощення. Добра справа тільки після того стає по-справжньому доброю і спасенною, коли здійснюється в дусі покірливому, скрушеному свідомістю власної гріховності. Жодними монетами, жодними копійчаними свічками ми собі дорогу в Рай не прокладемо, якщо не пам’ятатимемо про тяжкий і великий наш гріховний борг Богові і людям. Не тим людям, якими ми користуємося для того, щоб потішити власну гординю, повчаючи їх, недбало кинувши їм монету, «праведному» і «чистому» життю, а тим, з ким нам важко, хто, як «ангел сатани» апостола Павла, «пригнічує» (2Кор. 12:7). Нам треба творити добро тим людям, спілкування з якими вимагає від нас неабиякого упокорювання.

І якщо ми так робитимемо, тоді, можливо, нам вдасться поєднати несумісне: праведність фарисея і покаяння митаря. Тільки в цьому випадку і над нами грішними буде вимовлений благий Суд Божий: «Цей пішов до дому свого виправданий більше» (Лк. 18:14). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея