Про що учить євангельська історія ходіння апостолом Петром по воді, роздумує священик Сергій Круглов . . .

Читаючи житія святих, ми знаємо, що вони могли зціляти хворих, повертати життя померлими, прозрівати майбутнє, стояти в молитві на повітрі, приручати диких звірів. Але також знаємо, що жоден з них спеціально до всього цього не прагнув.

Але як часто ми, християни, хочемо отримати подібні дари, приходячи в Церкву Христову. Молитва, піст, виконання заповідей, саме несення життєвого хреста услід за Христом – усе це, як ми гадаємо, має стати засобом, щоб отримати від Бога обіцяну нагороду: спокій для змученої гріхами совісті, здоров’я і довголіття, успіх у справах, рішення сімейних проблем і ще різні бонуси, серед яких, – неушкодженість від сил зла, уміння, наприклад, ходити по воді, про яке ми читаємо в Біблії.

«У четверту ж сторожу ночі пішов Ісус до них, ідучи по морю. І ученики, побачивши, що Він іде по морю, стривожились і говорили: це привид. І зі страху закричали. Але Ісус зараз же заговорив до них і сказав: заспокойтесь! Це Я, не бійтеся. Петро сказав Йому у відповідь: Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді. Він же сказав: прийди. І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, щоб підійти до Ісуса. Побачивши ж сильний вітер, злякався і, коли почав тонути, закричав: Господи, спаси мене! Ісус зараз же простяг руку, підтримав його і говорить йому: маловіре! Чого ти засумнівався? І, як увійшли вони в човен, вітер стих. Ті, що були в човні, підійшли, вклонилися Йому і сказали: воістину Ти Син Божий» (Мф. 14:23-33).

У чому засумнівався Петро? У своїй здатності ходити по воді? «А в чому ж ще!» – вигукнемо ми. І навряд чи будемо правими.

Петро пішов, передусім, не по воді – він пішов до улюбленого Учителя, забувши про воду. Петро зміг здолати одвічну владу стихій над людиною не тоді, коли «сконцентрувався» в зусиллі знайти в собі «силу» (як іноді здається нам, що надивилися голлівудських бойовиків про суперменів), – але тоді, коли в пориві любові, забувши про себе і свою тілесність, був єдиний з Христом.

«Чого ти засумнівався в тому, що Я з тобою, і знову почав тонути? – сказав йому Ісус. – Навіщо ти знову раптом став – один, сам, відокремлений від Мене, засумнівався в Мені, у тому, що Я врятую тебе, у тому, що ми – разом?»

Вийти зі свого самозвеличення, з пропащого стану самотності, який губить людину, і бути в безперестанному спілкуванні з Богом – цьому учить історія, розказана Матфеєм.

Наш Спаситель – перечитаємо Євангелія – сповіщав про владу людини над стихіями як одній з ознак Царства, але зовсім не обіцяв нікому з учнів надприродних здібностей, щоб зручніше було влаштуватися в цьому світі.

Він являв Собою, Своїми словами і справами, закони Царства Божого, єдино природного влаштування світу, яке з Ним прийшло в нашу неміч, смертність – у силі, явно.

Надприродні здібності вигідно відрізняють їх володаря від інших мешканців світу цього, дають йому можливість володарювати над ними і світом, ставлять його в привілейоване становище. Надлюдині ніяк не вигідне пришестя Царства Божого: у пропащому світі вона – унікум, їй вигідно, щоб світ продовжував лежати в немочі, на тлі якої можна блищати. А в Царстві людина – просто одна з ряду багатьох чад Божих, у Царстві над усе цінується здатність не ходити по воді і літати як птах, а здатність любити, бути в любовній єдності з Богом і ближніми.

Читаючи житія святих, ми знаємо, що вони могли зціляти хворих, повертати життя померлими, прозрівати майбутнє, стояти в молитві на повітрі, приручати диких звірів. Але також знаємо, що жоден з них спеціально до всього цього не прагнув. Святі, навпаки, приховували все це від людей, для них усе це ні не було важливим, головним. Вони прагнули тільки бути з Богом, Якого любили.

Ми іноді вважаємо, що Бог став людиною, щоб ми, вірні Йому, стали надлюдьми в цьому світі, володіли в пропащому світі тим, чого не мають наші ближні.

Але святі кажуть: Бог став людиною, щоб людина обожилася, стала громадянином Царства Божого і дитям Божим, рівним серед інших синів і дочок, наших ближніх. Надлюдина сконцентрована на собі і своїх здібностях – дитя Боже віддає себе іншим, забуваючи про себе, бо так велів закон любові, головний закон Божого Царства.

Автор: священик Сергій Круглов

Зміст