Як допомогти ближньому?

Проповідь священика Сергія Ганьковського в 2-гу Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Чи багато людина готова віддати за те, щоб ті, кого вона любить, врятувалися і успадкували Життя Вічне? Чи здатна вона, уподібнившись апостолові Павлу, відмовитися від особистого спасіння, чи готова вона прийняти вічну смерть «за друзів своїх» (Ін. 15:13) так, як каже про це апостол народів у своєму Посланні до Римлян? «Істину кажу у Христі, не обманюю, совість моя свідчить мені Духом Святим, що велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму: я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9:1-3). От ціна будь-якої допомоги. От міра любові, яка не зупиниться перед тим, щоб заради улюбленого розкрити «покрівлю дому» (Мк. 2:4).

«А що, – запитають навчені і передбачливі, – хіба не можна було почекати, поки натовп розійдеться? Хіба не можна було передбачити, прорахувати, і взагалі діяти не героїчно, а із розсудом?»

Передбачати і розраховувати слід завжди. До цього закликає нас передусім Сам Христос, коли каже: «Бо хто з вас, бажаючи будувати башту, не сяде спершу і не обчислить витрат, чи вистачить у нього коштів, щоб закінчити? Щоб, коли закладе основу і не зможе закінчити, усі, хто побачить, не почали сміятися з нього, кажучи: як цей чоловік почав будувати, та не зміг закінчити» (Лк. 14:28-30). Проте любов, яка «не шукає свого» (1Кор. 13:5), розраховує все-таки не свою вигоду, а вигоду того, до кого вона звернена. Що трапилося б з нами, якби Син Божий, Якому відкриті «помисли багатьох сердець» (Лк. 2:35), «обчислював би витрати» і прикидав, чи варто Йому помирати на Хресті за «рід лукавий і перелюбний» (Мф. 12:39), який все одно зрадить і зрадить неодноразово! Якщо світ чим і рятується, то ніяк не обчисленнями вигоди, а, як сказав колись апостол Павло, – «безумством Хреста» (1Кор. 1:18). Допомога ближньому, якщо, звичайно, це дійсно допомога, а не спосіб помилуватися самим собою, – завжди повинна обчислюватися ціною нашого власного життя. Це не означає, звичайно, що ми повинні навмисно шукати таких ситуацій, коли ми могли б реально померти «за друзів своїх» (Ін. 15:13); але це означає, якщо знадобиться, ми маємо в будь-який момент бути готовими зробити це.

Коли береш на себе відповідальність за скорботу і хвороби ближнього, будь готовий йти до кінця. Коли хочеш комусь допомогти, пам’ятай, що той, кого ти намірився врятувати, можливо, чекає зовсім не спасіння душі, а просто дружньої бесіди, і що твої спроби піти далі за приємне проведення часу можуть зустріти лютий опір того, кого «рятують». Адже і жителі Єрусалимські, які зустрічали Сина Людського радісними криками «Осанна!», розраховували не на спасіння душі, а на те, що в наші дні назвали б «тріумфом національної ідеї». Жорстоким було їх розчарування! Жорстокою була їх помста за нездійснені надії!

Розіпни Його!, Іван Глазунов

І от сьогодні ми прочитали євангельську розповідь про те, як четверо самовідданих друзів здійснили подвиг заради свого розслабленого товариша. Вони забули про свої власні проблеми, вони служили йому, бо хотіли бачити свого друга, свого ближнього – здоровим. Здається, виявися необхідним для цього не лише розібрати дах будинку, а скрушити і самі стіни його – вони б не зупинилися! От зразок рішучості покласти душу свою за друзів своїх! І ця їх рішучість була винагороджена: саме «побачивши віру їхню» (Мк. 2:5), Господь зробив диво зцілення.

Дивно! Працювали четверо, а нагороду отримав п’ятий. Адже в кожного з цих чотирьох були, мабуть, свої проблеми, свої болячки, своя скорбота. І проте, вони нічого не просили для себе, вони не знищували перешкоди заради власної вигоди, вони не волали Спасителеві: «Мене, мене помилуй, Господи!» Вони зосереджено і наполегливо працювали для того, кого любили. Така любов, яка «не шукає свого».

Для того і ми, слабкі, грішні і мало в більшості своїй здатні любити, осмілюємося проходити терен Великого посту. Не для того ми, звичайно, постимо, щоб схуднути або оздоровитися, і не для того, щоб покрасуватися вірністю завітам нашої Православної Церкви. Відмовляючись від їжі, ми просто вчимося відмовлятися від нескінченних піклувань про самих себе, про достаток свого тіла, про душевний комфорт. Ми намагаємося звільнити свою душевну енергію від турбот про власні проблеми для того, щоб навчитися безкорисливо піклуватися про інших. Якщо, не дай Боже, метою посту стане сам піст, тоді – біда! Тоді чекає нас нещастя, про яке Господь попереджав Своїх учнів: «Коли ж нечистий дух вийде з людини, то блукає безводними місцями, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: повернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить його порожнім, заметеним і прибраним. Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших за себе, і вони, ввійшовши, живуть там; і буде для тієї людини останнє гірше від першого» (Мф. 12:43-45).

Якщо ми не хочемо, щоб дім нашої душі, очищений і провітрений пісною стриманістю, став оселею нових пристрастей, спробуємо хоч трохи, хоч дрібку жити в цей рятівний час не для себе, а для – «розслаблених». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 2 неділя Великого посту