Пастирі стада Христового

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Сьому неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

За визначенням Православного катехізису, «Священство є таїнство, в якому через святительське висвячування на обраного сходить Святий Дух і поставляє його звершувати таїнства і пасти стадо Христове». Останні слова цієї формули ясно вказують, що пастир – не є «хазяїном» стада, яке належить Самому Богові, що пасе він його не для себе, не для своєї вигоди або зручності, а для того тільки, щоб чада Божі, яких він пасе, зростали в благодаті, що подається в церковних таїнствах і, за словом апостола Петра, «Як слухняні діти,… за прикладом Святого, Який покликав вас, і самі будьте святі в усіх вчинках» (1Пет. 1:14,15).

Таким чином, закликати до святості овець стада Христового, вести їх рятівним «тісним шляхом» (див. Мф. 7:14) серед спокус і скорботи світу цього, що лежить «у злі» (1Ін. 5:19), може пастир, який знає дорогу до вершин духу. Тобто, у повному розумінні слова, «пасти стадо Христове» може тільки той, хто, за точним виразом Святителя Антонія Сурожського, «сам був біля мети і повернувся живий».

Коли досвіду сходження на духовні вершини за довге життя так і не надбав, коли слова, накреслені на зворотному боці ієрейського хреста, врученого тобі під гучні вигуки хору і народу Божого: «Аксіос – гідний», коли прості ці слова: «Будь взірцем для вірних у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті», коли слова ці судять тебе ще до Страшного суду, – тоді мимоволі замислишся про те, хто ж все-таки пасе стадо Христове, хто керує народ Божий до спасіння? От тоді і згадаєш тих, кого дійсно не схибивши проти правди, можна назвати святими отцями, – їх, отців Першого Вселенського Собору, чию пам’ять ми сьогодні молитовно звершуємо.

Адже це вони через особисту святість, через щиру любов до усіх «струджених і обтяжених» (див. Мф. 11:28) змогли перекласти істини нашої віри, високу правду Божественного Одкровення з «мови ангельської» (див. 1Кор. 13:1) на мову людську, це вони змогли промовити ті самі «невимовні слова» (2Кор. 12:4), про які пише апостол Павло у своєму посланні в Коринф. Бо Символ віри нашої, який ми співаємо за кожною літургією, відкриває нам таку висоту, таку глибину, такі безодні знання про Бога, які ніхто ні до них, ні після них свідомо недосконалою людською мовою не сповідував і не формулював.

Перший Вселенський собор

Це тим більше дивно, що їх ідейних опонентів до моменту відкриття Собору було значно більше. Вчення, яке сповідували їх супротивники, було простіше і на перший погляд навіть якось логічніше. Нам і уявити собі неможливо, наскільки важко було єпископам, багато з яких доти ніколи і не бачили один одного, піти проти самовпевненої більшості і «єдиними вустами і єдиним серцем» проголосити істини про Бога, що стали вічними істинами Церкви Христової.

Вони перемогли не тому, що виявилися дотепнішими за своїх опонентів. Їх супротивники програли не тому, що погано підготувалися до богословського диспуту. Справа, як мені здається, тут зовсім не в людському розумі і не в людській логіці. Річ у тім, що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6). І благодать ця зовсім не обов’язково чарівним чином перетворює людину з простака в розумника. Благодать Божа, без якої ми, за словом Спасителя, не можемо «робити нічого» (Ін. 15:5), робить людину не здоровою, багатою і розумною, а – святою, тобто, кажучи сучасною мовою, подібною до радіоприймача, постійно налаштованого на одну-єдину хвилю: на Бога.

Коли це відбувається, коли душа людини спрямована до однієї лише мети, до одного Світла, коли жодні міркування вигоди, зручності або самореалізації не затулять того самого, що «потрібне ж тільки одне» (Лк. 10:42), коли, кажучи коротко, людина не собою зайнята, а Богом, тоді тільки вона і стає пастирем стада Христового. Тоді тільки вона і може проголошувати Істину, не спотворюючи її своїм гріховним свавіллям. Тоді дійсно «вівці голос його чують, він кличе своїх овець на ймення і виводить їх. І коли виведе своїх овець, йде поперед них, а вівці йдуть за ним, бо знають його голос» (Ін. 10:3,4).

Майже сімнадцять віків по усій землі звучить у православних храмах голос пастирів стада Христового, які в ім’я Свого Спасителя зібралися одного разу в місті Нікея, щоб проголосити Символ нашої віри. І всякий раз, коли народ Божий, який в ім’я Свого Спасителя збирається, щоб звершити велике Таїнство Подяки, звучить і звучатиме до кінця часів цей Символ, цей пам’ятник їх вірі, їх надії, їх любові. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору