Навіщо мені розплачуватися за власні гріхи?

На це запитання, згадуючи про небезпечність гріха, дає ґрунтовну відповідь публіцист Олександр Ткаченко . . .

Теза перша: Закономірні наслідки гріха і є покарання, яке людина добровільно переймає на себе, погоджуючись на гріх.

У сучасних кінокомедіях є широко розмножений сюжет, суть якого в наступному. Людині повідомляють, що звичайну електричну лампочку дуже легко засунути собі в рот, але потім неможливо витягнути без допомоги лікаря. Людина не вірить цьому парадоксу і вирішує перевірити його істинність на собі. У результаті виявляється в травмпункті, де вже сидить ціла черга з подібних експериментаторів. Приблизно так само поводяться люди, які чули, що красти, заздрити, зраджувати дружині, засуджувати інших людей – це гріх, але які вирішили досвідченим шляхом випробувати на собі наслідки цього гріха.

Закони духовного життя такі ж непорушні, як і закони фізики, хімії чи анатомії. Тому розплата за скоєний гріх так же невідворотна, як і розплата за лизання залізної дверної ручки на морозі. Безглуздо запитувати тут «чому я маю розплачуватися?», оскільки це просто закономірна послідовність подій. Той, хто вибрав гріх, одночасно вибрав і його неминучі наслідки.

Зовнішні умови розвитку людини дійсно можуть впливати на її духовний стан. Так, гріховне життя батьків та інших значущих дорослих може пошкодити духовний стан дітей, яких вони народили і виховують. Це пошкодження проявляє себе в різних гріховних потягах, поганих схильностях і пристрастях, що передаються немов би в спадок у межах одного роду. У Священному Писанні думка про таку трансляцію гріха від старшого покоління до молодших виражається цілком ясно: «Бо той, хто нехтує мудрістю і наставлянням, нещасливий, і надія їх суєтна, і труди марні, і діла їх непотребні. Дружини їхні нерозумні, і діти їхні злі, проклятий рід їх. <.> Діти перелюбників будуть недовершені, і сім’я беззаконного ложа зникне. <.> бо жахливий кінець неправедного роду» (Прем. 3:11, 12,16,19).

Передаючись з покоління в покоління, схильність до тих або інших видів гріха може так сильно закріпитися в нащадках такого неправедного роду, що протистояти цим гріхам ним буде куди важче, ніж іншим людям. Проте і тут у людини залишається вибір. Усвідомивши в собі дію такого гріха, вона може, наприклад, повністю зняти з себе відповідальність за свої дії і списати усе своє непотребство на важку спадковість. Це – один із способів ставлення до властивого роду гріху, що по суті є його добровільним прийняттям у власне життя.

Але можливий і другий варіант, коли людина, усвідомивши в собі його дію, починає в міру своїх сил протистояти цьому впливу гріхів предків на її нинішнє життя.

Теза друга: Грішить людина не самими схильностями отриманими в сім’ї, що виховала її , але тим, що виправдовує в собі цю ненормальність, не бореться з нею, даючи їй повну свободу у своєму житті.

Між тим з Божою допомогою такі прояви «сімейного» гріха можна приборкати в собі, зробити їх підвладними розуму і совісті. Естафету цього гріха можливо зупинити на собі, не дозволивши йому перейти до своїх нащадків. Виявившись покаліченою гріхами своїх предків, людина може почати себе виправляти хоч би для того, щоб не передати цю спадкову духовну чорноту вже своїм дітям. І навіть якщо в неї це вийде зробити не повною мірою, Бог прийме ці її зусилля як справжній подвиг благочестя.

Зовнішні обставини нашого життя впливають на наш духовний стан. І Бог враховує ці обставини. Він знає, в яких умовах виросла людина, якою була міра гріха, вкладеного в неї її вихователями, і про кожного з нас судить з урахуванням цих умов.

Теза третя: Одна з основних істин християнства і полягає в тому, що людина не здатна сама розплатитися за свої гріхи.

Якщо для визначення гріха використовувати юридичну термінологію, то гріх – це злочин, порушення закону, встановленого Богом. А якщо гріх – злочин, то, згідно із законом же, за нього покладене певне покарання.

Цей образ використовується в християнській традиції досить широко. Саме в такому розумінні і виникає пряме, а не метафоричне питання про розплату за гріх. Адже злочинець, узятий під варту, може заплатити запоруку і вийти на свободу до суду або вже за рішенням суду понести відповідальність за свій злочин, виплативши штраф. Але відносно гріха це виявляється абсолютно неможливим, оскільки ціною порушення волі Божої для людини стала смерть: «Що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф. 16:26).

Якщо міркувати в юридичних категоріях, гріх – це такий злочин, за який покладена лише одна відплата – позбавлення життя. І жодні варіанти заміни покарання тут не передбачені.

Втім, один варіант все ж можливий, хоча і дуже жорсткий. Злочинця може викупити хтось інший ціною власного життя, прийнявши за нього смерть, що покладається згідно із законом. Але тут є умова: віддати своє життя за іншого може лише той, хто сам не винен у цьому злочині. А таких, за Біблією, серед людей, що живуть на світі, просто немає, «тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3:23).

Не може один боржник поручитися за іншого, не може один злочинець викликатися постраждати за свого подільника. Прийняти за грішників заслужену ними смерть міг тільки абсолютний праведник. У цьому і був великий сенс спокутної жертви Ісуса Христа за людський рід. Сам Бог зійшов з небес і утілився, щоб віддати Своє життя як викуп за людей, що згрішили, і добитися їх помилування.

Тому в юридичному сенсі розплачуватися за свої гріхи людям немає сенсу вже хоч би з тієї причини, що нам нічим за них платити. Ми або приймаємо помилування, яке дав нам Господь ціною Своєї Хресної смерті, або відмовляємося від нього. З цього погляду Ісус Христос викупив усі наші борги в безжальних кредиторів, щоб врятувати нас від неминучої розправи. І тепер перед кожною людиною стоїть вибір: або продовжувати грішити, збільшуючи свій смертоносний борг і наближаючи годину, коли в твої двері подзвонять кредитори, або ж – прийняти дар Ісуса Христа і стати Його підданим, залишивши кредиторів ні з чим. Втім, це підданство зажадає дотримання певних правил, які і складають суть життя людини в Церкві Христовій. Але це – єдиний доступний нам варіант розплати за гріхи в юридичному розумінні цього слова.

Теза четверта: Відчуваючи свою непридатність для Царства Небесного і боячись заслуженого покарання, ми неначе забуваємо, Хто ж нас судитиме в результаті і Хто визначатиме міру нашої відплати.

У перелякано-обуреному питанні «чому я маю розплачуватися за свої гріхи, адже я не за власною волею прийшов у цей світ?» звучить страх перед якимсь бездушним принципом, який витягнув людину з небуття лише для того, щоб потім запитати з неї по повній і знову вкинути не в небуття навіть, а в нескінченну муку.

Проте усе, що ми знаємо про Бога з Євангелія, говорить рівно про зворотне. Не язичницька Феміда із зав’язаними очима зважуватиме наші гріхи на суді, а Той, Хто захистив блудницю від заслуженої кари і першим ввів у рай засудженого за свої гріхи розбійника.

Феофан Затворник писав: «Господь і на Страшному суді не те знаходитиме, як би засудити, а як би виправдати усіх. І виправдає всякого, аби хоч мала можливість була». Від нас залежить лише одне: чи дамо ми Йому таку можливість. У цьому і полягатиме наша «розплата» за свої гріхи. Усе інше ще дві тисячі років тому Господь заплатив за нас Сам.

Автор: Олександр Ткаченко