Ті, що залишили усе

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Першу неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Шануй батька й матір; і люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 19:19). Хіба не це заповідав нам наш Спаситель? Хіба не такий образ думки і спосіб життя наказаний нам Словом Божим? Чому ж сьогодні нам треба відмовитися від «домів, братів, сестер, батька і матері» (див. Мф. 19:29)? Відповідь проста: полюби їх, «як самого себе», але не як Бога! Не обожнюй того і тих, хто Богом створений, не покланяйся «тварі замість Творця» (Рим. 1:25). Раз вже «зірка від зірки різниться у славі» (1Кор. 15:41), тим більше Бог і людина!

От чого Господь вимагає від нас: віддай «кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мф. 22:21). Зроби так, бо саме в цьому таємниця святості. Бо святість не в тому, щоб не бажати, святість у тому, щоб «піклування про плоть не обертати на похоті» (див. Рим. 13:14). Святість у тому, щоб одного разу зрозуміти: немає моєї землі, немає мого дому, немає сина мого, але є і перебуватиме довіку «Господня земля і все, що наповнює її, вселенна і всі, що живуть у ній» (Пс. 23:1). Ми усе це знаємо і знаємо давно, проте знати, як жити, і жити так, як знаєш, – різні речі.

Мільйони людей чули і погоджувалися, що «блажен муж, що не йде на раду нечестивих, і на путь грішників не стає, і на зборищі губителів не сидить» (Пс. 1:1); мільйони чули і погоджувалися, але лише один сприйняв це як Боже веління саме йому, і залишив «дім… братів… сестер… батька… матір… жінку… дітей… землі заради імені» (Мф. 19:29) – імені Господа свого. Сучасна людина, не бажаючи жертвувати речами відчутними заради, як їй здається, речей примарних, скаже: «От варварство – кинути ближніх напризволяще для якихось сумнівних цілей!»

От і уся різниця між святим, який «здобуває Дух Мирний» сам, і грішником, який старанно «наставляє на шлях істинний» інших! Зате навколо святого «рятуються тисячі», а самовпевнені грішники залишаються при своїх гріхах. А усе тому, що хоч ми і знаємо теоретично, що Земля – Господня, проте живемо на ній, як на своїй. З цієї ж причини важко нам, бідолашним, зрозуміти, як це можна, люблячи «дім, матір, жінку і дітей», залишити їх заради Вічного Життя.

Принцип життя святого якраз і полягає в тому, щоб не любити «світу, ні того, що в світі» (1Ін. 2:15), покласти «душу свою… за друзів своїх» (Ін. 15:13), тобто зробити те, що зробив Господь наш Ісус Христос, Який помер за мир цей, Сам будучи «не від цього світу» (Ін. 8:23). Бо «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Любов не надає права володіти і володарювати тому, хто любить. Любов спонукає до жертви, тому слова Христові: «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10:38) – лише утвердження принципу на якому зводиться всякий шлюб, всяке сутнісне з’єднання: принципу вірності. Не можна говорити «я тебе люблю», залишаючи собі шанс на відступ, перебираючи варіанти і розраховуючи вигоду. Через те і любов до своїх батьків, до своїх дітей, до ближніх своїх вироджується в дитячу прихильність до улюбленої іграшки, коли вона не натхненна вірою у Вічне Життя, дароване і нам, і тим, кого ми любимо, Хресною смертю нашого Спасителя. І якщо вже ми готові обожнювати хірурга, що врятував тимчасове життя нашому улюбленому чаду, то наскільки ж більшою мала б бути наша вдячність Тому, Хто не дасть нам розстатися з улюбленими у Вічності!

Святі Вселенської Церкви, пам’ять яких ми сьогодні благоговійно звершуємо, «залишили все і пішли слідом за» Христом (Мф. 19:27) не тому, що зненавиділи світ звичайною ненавистю грішних людей, а тому, що захотіли, йдучи за своїм Богом, завершити справу, яку Він почав. Вони виконували Його доручення: «Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби» (Мф. 10:16). З мудрістю і простотою мученики і преподобні, святителі і праведники здійснили справу Христову на землі. Своєю вірністю, своєю надією, своїм подвигом вони, облагодіяні Дарами Духа Святого, створили те, чого не здолають і «врата пекла» (Мф. 16:18), – Церква Христова, яка стоїть і до цього дня тільки тому, що не переводяться у світі цьому «перелюбному і грішному» (Мк. 8.38) люди, можливо, і невідомі нам, але готові «залишити усе», готові, «узявши хрест», піти за своїм Господом через скорботу і страждання, через сльози і гіркоту, через зраду і жах Голгофи, у вічну радість Царства Небесного. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя Всіх Святих