Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Безумовно існує певний смисловий зв’язок між читаними за літургією уривками з Євангелія і Послань апостольських. Свята Церква обдумано і цілеспрямовано пропонує вірним чадам своїм ті чи інші фрагменти Священного Писання для того, щоб ми, наставлені цими богонатхненними текстами, «поводилися достойно Бога, у всьому догоджаючи Йому, приносячи плід у всякому доброму ділі та зростаючи у пізнанні Бога» (Кол. 1:10).

Зрозуміло, що, учитуючись знову і знову в давно вже знайомі епізоди Нового Завіту, православний християнин робить це зовсім не для того, щоб підвищити свій освітній рівень. Для нас важливе не вдосконалення ерудиції, але зростання «в пізнанні Бога». Завдання нашого життя не зводиться до написання богословського трактату, метою загальножиттєвих трудів і зусиль є обоження, тобто такий духовний розвиток людини, коли вона приходить «до єдности віри й пізнання Сина Божого, в мужа досконалого, до міри зростання в нас повноти Христової» (Еф. 4:13). Іншими словами, щоденне читання Євангелія, роздуми над прочитаним, зіставлення священних текстів і обставин нашого повсякденного життя потрібні нам не для того, щоб порозумнішати, а для того, щоб стати святими.

Сьогоднішні євангельське читання про зцілення слуги сотника і уривок з Послання до Римлян, в якому апостол говорить про позбавлення від рабства гріху і про «поневолення праведности» (див. Рим. 6:18), на перший погляд здаються ніяк не пов’язаними одне з одним. Дійсно, що спільного між дивовижним, але приватним випадком зцілення слуги римського офіцера двотисячолітньої давнини і метою, поставленою тут і зараз кожному з нас: «А нині, коли ви звільнилися від гріха і стали рабами Богові, маєте плід ваш на освячення, а кінець – життя вічне» (Рим. 6:22)?

Так можна думати, коли ставишся до Священного Писання тільки як до пам’ятника древньої писемності: от-де в незапам’ятні часи жив у тридев’ятому царстві римський сотник, і мав він хворого слугу. Зрозуміло, що при такому погляді важко співвіднести своє власне скорботне життя і євангельське оповідання. Але от якщо допустити, що Євангеліє – книга на усі часи, що Христос звертається із закликом про покаяння не лише до сучасних Йому юдеїв, але до людей усіх часів і народів, що апостол Павло адресує слова свого послання не лише до римлян, чиї кістки давно зітліли, а до кожного з нас, якщо допустити все це, тоді зрозумілим стає, що в сьогоднішньому євангельському уривку йдеться не лише і не стільки про зцілення слуги сотника, скільки про справу, що прямо стосується кожного з нас.

Так, ні в кого з нас немає хворого слуги, зате усі ми маємо вічні і безсмертні душі, ув’язнені до пори «в глиняних сосудах» (2Кор. 4:7), у немічних і смертних тілах наших, яким після гріхопадіння прабатьків Бог судив бути порохом і до пороху повернутися (Бут. 3:19). За премудрим задумом Творця тілу було наказано стати лише слугою богоподібної душі, проте гріховне свавілля Адама, який помріяв стати, «як боги, що знають добро і зло» (Бут. 3:5), спотворив гармонію всесвіту, змінивши найперше відносини між «слугою» і «паном», між тілом і душею.

Кожен з нас за власним сумним досвідом знає, що занадто часто в нашому житті «слуга» зневажає своїм «паном», примушуючи його забути заповідь Вседержителя: «Служіть Господу зі страхом» (Пс. 2:11), і, підпорядкувавши безсмертну душу тлінній плоті, усі сили душі своєї кидає на служіння плоті. Кожному з нас не з чуток відомо, наскільки важко наслідувати простий, здавалося б, припис апостола Павла: «Зодягніться в Господа нашого Ісуса Христа і піклування про плоть не обертайте на похоті» (Рим. 13:14).

Не римському сотникові, а нам, тим, які начебто «в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3:27), напевно відомо, як тяжко змінити гріховну дисгармонію, що запанувала в нашій пропащій істоті, і змусити, нарешті, зніжену нашу плоть, що лежить у розслабленні, повстати від скорботного одру свого і служити своїй вічній пані – душі нашій.

Не римський сотник, а ми, услід за апостолом Павлом, молитовно волаємо до свого Господа: «Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти?» (Рим. 7:24) – це ми самі готові зупинити Спасителя, що йде до нас у дім, бо страшно і уявити собі, який суд чекає кожного з нас, коли перед лагідним поглядом Христовим з’явиться усе беззаконня наше, коли відкриються Йому усі наші гріхи! Дійсно «там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8:12)! От чому так доречно звучали сьогодні за богослужінням слова апостола, звернені не лише до його римських сучасників, але і до нас з вами: «Кажу за людським міркуванням задля немочі плоті вашої. Як віддавали ви члени ваші в раби нечистоті і беззаконню на беззаконня, так нині представте члени ваші в раби праведності на освячення» (Рим. 6:19).

Тому не римський сотник, а кожен з нас просить сьогодні нашого Спасителя: «Промов тільки слово, і видужає слуга мій» (Мф. 8:8). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці