Місія: слабкі ланки

Про ситуацію, коли вірному, досить часто попри його власне бажання, доводиться ставати місіонером для оточення, роздумує біблеїст Андрій Десницький . . .

Мені іноді доводиться бути місіонером окрім свого бажання, коли рідні чи знайомі, а то і зовсім випадкові люди на кшталт попутників у потягу ставлять питання про віру і церкву. І це прекрасний спосіб зрозуміти, що дійсно хвилює людей, на які теми з ними можна розмовляти так, щоб нас почули.

Люди ніколи не запитують про догматизм: одна суть, три іпостасі, дві природи, – і є в мене підозра, якщо я сам почну говорити на ці теми, вони просто не зрозуміють, що це і навіщо.

Досить рідко і зазвичай лише для початку розмови вони цікавляться вічними темами рубрики «питання священику»: що нині за свято, як і в які дні належить правильно постити або, приміром, цілувати дружину.

А найчастіше вони запитують про ставлення церкви і християн до значущих для них питань сучасного життя, або, рідше, історії і культури. Як церква ставиться до влади, чи вірно, що вона повинна її завжди і в усьому підтримувати? Ким християни вважають засновника ісламу, пророка Мухамеда? Чи заперечує церква сучасні природничонаукові теорії? Що такого жахливого в одностатевих відносинах? На подібні питання не раз доводилося відповідати.

Люди знають, що в християн є свій погляд на багато питань, і хочуть почути його з перших вуст, причому з розгорнутою аргументацією. При цьому вони часто припускають, що в церкві, немов в якійсь партії чи корпорації, існує з певного принципового питання лише одна позиція, і доводиться їх переконувати, що ми можемо, приміром, дуже по-різному голосувати на виборах і дотримуватися різних наукових теорій, по-різному дотримуватись певних звичаїв – проте на питання, хто такий Ісус з Назарету і що Він зробив для нас, ми всі відповідаємо однаково.

У таких бесідах я завжди прагну дуже чітко розмежовувати церковне вчення і свою особисту думку, обумовлюючи при цьому, що з цього питання зі мною згодні не всі. Це, до речі, дуже допомагає: люди переконуються, що та позиція з приватного питання, яку вони почули від когось «з церкви» і з якою категорично не погодилися, може бути приватною думкою цієї людини, а зовсім не догматом віри.

Мені здається, що головне питання, яке ставлять знайомі і незнайомі віруючим, які зустрічаються їм на шляху – це як допомагає тобі твоя віра орієнтуватися в житті, що підказує, від чого застерігає, чим допомагає – і яку ціну доведеться за все це платити? Де внутрішня логіка твоїх рішень, де ті маяки, з якими ти звіряєш свій курс? Ні, не загальні слова, не туманні терміни, не позолочені ризи, а от у чому вона, твоя сила, твоя правда – тут і зараз? Можеш розповісти?

Як правило, не виходить – можливо, через те, що боїмося помилитися, боїмося говорити від себе. Але ж це від нас і вимагається в переважній більшості випадків.

До того ж місія – це не лише привід розповісти іншим, що в нас є хорошого і як ми цим користуємося. Це, передусім, привід самим із цим розібратися. От, приміром, вже набридла євангельська цитата про «кесареве кесареві», її наводять як остаточний вирок – ніби, думати тут нічого, потрібно виконувати законні вимоги влади. У принципі, тому самому з пелюшок учать мами і тата своїх діточок: слухайтеся старших. Невже Христос лише хотів нам про це нагадати?

Мені здається, Він задав величезне завдання: а де – кесареве, і де – Боже? Як бути, якщо перше перетинається з другим, або намагається другим прикинутися, або зазіхає на нього? Євангеліє дає нам загальний принцип, а конкретні рішення шукати вже нам самим.

І якщо вас ще не запитували як ви, віруючий, ставитеся до того чи іншого питання вашого буття, готуйтеся – рано чи пізно спитають. І рівно в цей момент почнеться ваша місія, а кажучи біблійною мовою – «завжди будьте готові всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням» (1Пет. 3:15). А це найважче: говорити про своє особисте, вистраждане… але і найдієвіше, мабуть.

Автор: Андрій Десницький