Як розповісти про віру?

Про те, що люди вкладають зовсім інший зміст у здавалося б цілком зрозумілі образи та слова роздумує біблеїст Андрій Десницький . . .

Говорити про віру можна по-різному, не випадково і апостол Павло згадував «мови людські і ангельські». Ангельськими ми не володіємо, та і не треба нам ними володіти – але чи все так просто і з мовами людськими?

Людині недосвідченій часто здається: так, усе просто. Досить поговорити з людиною мовою, яку вона розуміє, і можна пояснити їй абсолютне все, що тільки захочеться. Але не завжди це вдається. Людина може сприймати інформацію, але при цьому вона обов’язково лягає на існуючі в неї уявлення про світ. Наприклад, коли люди з малих народів Росії чують або читають Біблію російською мовою, вони зазвичай здатні зрозуміти написане, але сприймають це як розповідь про російського Бога. Нібито, у кожного народу є своя віра, у нас така, у росіян – друга. І іноді тільки переклад Слова рідною мовою здатен переконати таку людину, що Христос спасає людей незалежно від їх національності.

Але будь-яка людська мова виражає певний досвід народу; за кожним словом стоїть певне поняття. Наприклад, буддисти легко погодяться, що кожна людина грішна і потребує спасіння. Але під гріхом вони розумітимуть спричинення страждань живій істоті: зарізав барана – тяжко згрішив. А спасіння для них означатиме вихід із черги перевтілень, розчинення в абсолюті. Звичайно, усе це мало схоже на християнський погляд.

Але навіть поняття гріха є не у всіх народів. Один із західних місіонерів, які працювали в 1960-і роки серед племен Нової Гвінеї, в яких ще існувало людоїдство, розповідав у своїй книзі, що переказ Євангелія вони зрозуміли абсолютно не так, як він чекав. У них не було такого поняття, як «зрада», і в Євангелії їм найбільше сподобався… Іуда. Він вибрав вдалий момент і відправив на смерть Ісуса, Який довірився йому, – цілком нормальна практика для цих людей.

Місіонерові довелося шукати якийсь еквівалент у культурі цього народу, щоб передати Благу Звістку. І він знайшовся. Виявилось, що нескінченну ворожнечу між двома селищами в цих краях припиняють так: одне селище дає другому на виховання дитину, яку називають «дитиною миру», і вона, дитина, виступає як заручник. Але якщо з нею щось станеться, то її родичі підуть на це селище війною. І от місіонер розповів своїй пастві: людство посварилося з Богом, і Бог дав людству Свого Сина як «дитину миру». Люди вбили її, але Бог їх простив. І папуаси прекрасно зрозуміли таку проповідь, оцінили глибину Божого милосердя і цінність жертви Ісуса.

Ми, звичайно, живемо в абсолютно іншому світі, усім прекрасно відомо, що Іуда – мерзотний зрадник і слова християнського лексикону у всіх на язику. Тільки… як вживає їх сучасний світ? Відкриємо будь-який глянсовий журнал, і побачимо, що «спокуса» – це щось дуже дороге і бажане, не всякому по кишені. А «духовність» – це такий «вінегрет» з найрізноманітніших вчень, в основному окультного характеру. А що таке «сповідь грішниці»? Недороге вино. На що іноді перетворюється слово «любов», не варто і згадувати.

І якщо проповідник вживатиме найчудовіші слова, він ризикує схибити – для аудиторії вони можуть означати щось зовсім інше. А якщо доведеться спочатку встановлювати точне значення слів, для найголовнішого може не залишитися часу.

Але іноді проблема таїться якраз там, де все виглядає ясним і зрозумілим. Що може бути зрозуміліше за слова «вода» і «вино»? Вони зустрічаються в Біблії постійно, і кожна людина з ними прекрасно знайома. Вино ще могли робити по-різному, але вже вода точно скрізь і завжди однакова. Це так, але неоднакова для різних народів її доступність, а отже, значення, яке їй надається. Усім відомий вираз «жива вода», у Біблії він зазвичай означає Божу благодать, яка щедро дарована людям. Але що конкретно мається на увазі? Народи Сибіру, які живуть серед великих річок і щедрих снігів, не оцінять цього так, як народи Центральної Азії, де від наявності води іноді залежить життя. Так це було і в біблійних землях: води завжди бракувало і джерела, що дають чисту, смачну, свіжу воду, яку називали «живою», були найбільшою цінністю.

А там, де не було джерел, доводилося копати глибокі і часто пересихаючі колодязі чи збирати взимку дощову воду в спеціальні резервуари, висічені в камені. В українському перекладі Біблії ці резервуари називаються «колодязями» або «водоймами», і та і друга назва не точні, але точної в нас просто немає. Природно, що вода в таких водоймах була не занадто чистою, а до кінця сухого сезону (дощ йде в Палестині тільки взимку) і зовсім ставала затхлою. Пити її було зовсім не так приємно, як чисту воду з джерела, до того ж щонайменша тріщина в камені призводила до того, що вода витікала з резервуару. Пророк Єремія використовує саме цей образ, коли говорить від Божого імені: «Бо два зла зробив народ Мій: Мене, джерело води живої, залишили, і висікли собі водойми розбиті, які не можуть тримати води» (Єр. 2:13). З таким розбитим резервуаром порівнюються тут язичницькі божества, а Єдиний Бог – з чистим джерелом.

За таким станом справ недивно, що питну воду часто вимагалося знезаражувати, і для цього її змішували з вином. Вином у Біблії називається сухе виноградне вино, жодних міцніших напоїв у ті часи виготовляти не вміли, та і таке вино пили, як правило, розведеним: три-чотири частини води на частину вина. Народи Середземномор’я завжди включали вино в невеликих кількостях у своє повсякденне меню, і до алкоголізму це зазвичай не призводило.

Але в мовах багатьох народів колишнього СРСР немає окремого слова для сухого вина, є тільки загальне поняття для спиртних напоїв, і люди вживають його в основному в значенні «горілка». Якщо використати таке слово, вийде абсолютно невірна картина поголовного горілчаного пияцтва, на жаль занадто добре знайомого багатьом з нас.

Тому деякі проповідники наполягають, що не можна говорити тут про вино, потрібно перекладати «виноградний сік». Але це буде фактично неточно: у ті часи не було ні холодильників, ні консервантів, а виноградний сік відразу починає бродити. Пити його можна було тільки свіжовичавленим, так що він міг бути доступний тільки восени, під час збору урожаю. І отже, там, де говориться про вино, йдеться саме про алкогольний напій, тим більше що Біблія не раз застерігає про небезпеку пияцтва і закликає до помірності – значить, все-таки пили не сік.

Що ж може тут зробити перекладач? Іноді йому доводиться додавати уточнення: «хліб без закваски», «свіжа вода з джерела», «виноградне вино». А там, де ці вирази використані метафорично, вони можуть бути передані трохи інакше: «життєдайна вода», «п’янкий напій». Втім, якщо додати в текст детальний опис резервуару для збору дощової води, він занадто буде ускладнювати переклад і відверне увагу читача на несуттєві технічні подробиці. От і доводиться, як у синодальному перекладі, казати «колодязь» або «водойма», хоча і те і друге слово означає не зовсім те, що вимагається.

Найцікавіший випадок – це звичайно ж «культурна заміна». Наприклад, усі ми знаємо вираз «хліб наш насущний»: хліб у нашій мові дійсно означає головну, найнеобхіднішу їжу. А якщо підставити конкретні назви хлібобулочних виробів? «Батон насущний» або «коровай насущний» звучать вже безглуздо – але саме так і йдуть справи в мовах тих народів, основою харчування яких традиційно був зовсім не хліб. Вони знають, що таке хліб, і їдять його, але не називають хлібом їду взагалі. У такому разі, наприклад, у китайському перекладі з’явився «рис наш насущний», а в перекладі мовою алеутів, жителів островів на півночі Тихого океану, – «риба наша насущна».

Не випадково християнська проповідь ніколи не обмежувалася прямим проголошенням істин: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Так, треба сказати і це, але що робити з людьми, для яких саме «Царство» – або абстрактне поняття, або таке місце на небесах, де праведники в білому одязі сидять на хмарах і грають на арфах? Якщо вже з вином і водою не все так просто, як зрозуміти значення слова «Царство».

Ісус стикався з тією ж самою проблемою. Навіть найближчі учні цікавилися, як скоро Він сяде на престолі, прогнавши римлян, і кого призначить першими міністрами. А Він у відповідь розповідав їм притчі, дуже різні, частенько дивні, примушуючи людей думати про саму суть Царства, переглядаючи свої минулі уявлення. Досить часто саме образна мова допомагає людині засвоїти сенс: нехай вона позбавлена термінологічної точності, але вона проникає в саме серце людини, примушує її роздумувати і шукати свою власну відповідь.

Адже нерідко християнська проповідь зводиться до повторення стандартних питань і завчених правильних відповідей. І що це дає? Якесь почуття надійності, правильності. але раптом постане перед людиною нестандартне питання, виникне непередбачена ситуація, і віра її може зів’янути, бо не має коріння. От і мені доводиться зараз пояснювати свою думку через образ.

Образи можуть бути не лише словесними, не випадково у всі часи християни виражали свою віру у фарбах, у камені, у співах. Звичайно, тут є небезпека, що люди почнуть шанувати сам образ замість Бога, але найточніших богословських формулювань це стосується тією ж самою мірою: люди можуть навіть вбивати один одного за них, і тому в історії чимало прикладів.

І сьогодні християнська проповідь може бути виражена в нових формах, наприклад у кіно. Так, існують екранізації біблійних історій, далеко не завжди вдалі, але розмова про віру абсолютно не обов’язково має зводитися до переказу Біблії. Наведу тільки один недавній приклад: фільм «Петя по дорозі в Царство Небесне». У самому фільмі нічого не говориться про Бога, він взагалі показує нам світ, звідки це поняття було, здавалося, вигнане: 1953 рік, заполярне робоче селище, вулицями якого водять на роботу ув’язнених. І в цьому селищі недоумкуватий і беззлобний хлопчина на ім’я Петя живе, по суті, за євангельськими заповідями, яких він ніколи не читав. І, подивившись цей фільм, ми можемо сказати собі: виявляється, вимоги Нагорної проповіді цілком здійснимі, навіть у таких важких умовах, і зовсім не треба тут мати великого інтелекту чи могутньої сили!

Звичайно, при такому творчому підході потрібні почуття міри і справжнє упокорювання, щоб говорити про Євангеліє, а не самовиражатися завдяки йому. Втім, це стосується будь-якої проповіді, тільки у випадку з витвором мистецтва більше спокуси для самовираження.

Але так ми підійшли до ще одного складного питання: а до якої міри повинен проповідник пристосовуватися до розуміння і звичаїв аудиторії, переходити на її мову? Колись Церква прагнула зберігати особливу, священну мову: у Західній Європі це була латинь, запозичена з Римської імперії, у Росії – церковнослов’янська мова. Творці слов’янської азбуки брати Кирило і Мефодій свого часу не лише придумали букви, але і запозичували з грецької мови безліч слів і конструкцій. Церковнослов’янська, по суті, була мовою спеціально створеною для потреб Церкви. У такому підході є свої переваги: для всіх явищ і понять знаходяться свої, особливі слова, їх наділяють потрібним сенсом і не змішують з простою, розмовною мовою. Скажеш «Виправдання вірою» або «благовоління» – і це вже точний термін із строго певним значенням. Втім, про істинне значення багатьох таких термінів богослови досі продовжують сперечатися.

Але така мова не завжди зрозуміла людям, а головне, вона може відвести розмову про віру в якісь захмарні висоти, що не мають прямого стосунку до земного життя. Тому останнім часом усе більшого розповсюдження набувають переклади Біблії простою розмовною мовою, а також проповіді, вимовлені такою мовою. На заході випускаються вже переклади на «базові» версії англійської, німецької, французької та інших мов з дуже обмеженим словарним запасом і спрощеними синтаксичними конструкціями. Вони призначені для тих людей, які не володіють у належній мірі мовою своєї країни: недавніх іммігрантів, розумово обмежених людей і т. д. Вони теж потребують Слова Божого, але тут можна замислитися: а чи потрібен їм переклад повної Біблії, чи не краще підготувати для них короткий переказ найголовніших її частин? Адже подібний «базовий» підхід неминуче веде до спрощення, а іноді і до досить спірних трактувань неоднозначного біблійного тексту.

Напевно, тут неможливо запропонувати один рецепт для всіх і назавжди. Різноманіття людського досвіду, різниця в характерах, походженні, освіті вимагає, щоб розмова з різними людьми йшла різними мовами, і не лише в лінгвістичному значенні цього слова. У цій різноманітності – ще одна грань дивної свободи, яку відкриває людині християнський погляд на світ.

Автор: Андрій Десницький