Чим годують у раю

Чудо з хлібами, Джеймс Тіссо

Проповідь священика Сергія Ганьковського у Восьму неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Не так давно мені довелося стати свідком примітної розмови. «Не можна їжу викидати, – вселяла одна парафіянка своїй знайомій, – за це на тому світі цілу вічність помиями годувати будуть!» При усій фантастичності цієї картини – помиї в Царстві Божому! – пафос промовиці зрозумілий: грішно і соромно ставитися до хліба насущного, який за визначенням є найбільшим даром Божим, просто як до побутових відходів. Навпаки, гідно і праведно сприймати найпростішу їжу і питво як зриме свідоцтво Божого благословення, милосердя і допомоги усім нам, «струдженим і обтяженим» (див. Мф. 11:28), у життєвих наших мандрах.

У нас, грішних, взагалі дивне ставлення до святині. Ікона для нас – безумовна святиня, яку страшно образити нешанобливим ставленням, а людину, створену за образом і подобою Божими, цілком можна і облаяти, і образити, і принизити. Заради того, щоб прикластися до мощів угодника Божого, ми часто готові здійснювати далекі і нелегкі паломництва, витрачаючи гроші, сили і не жаліючи ніг своїх. А от єдину святиню, залишену нам Самим Господом нашим Ісусом Христом, Святу Євхаристію ми легко і без особливих докорів сумління зневажаємо недбалим і легковажним до неї ставленням, коли спізнюємося на початок богослужіння, коли неналежним чином поводимося в храмі під час її звершення.

Не про паломництва, не про чудотворні ікони говорив Господь Своїм апостолам, коли закликав їх: «Це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22:19). Він говорив це про Велику Жертву Подяки, яку звершуємо ми щодня в наших храмах, слухаючи недбало, дивлячись впівока і взагалі вважаючи, що приходити молитися можна не тоді, коли благовіст скликає до початку соборної, тобто – спільної, молитви до Господа, а тоді, коли заманеться і з’явиться, скажімо, вільна хвилинка. Я не проти паломництва, я глибоко шаную мощі святих угодників Божих. Просто, як казав наш Господь, «це належало робити, і того не залишати» (Мф. 23:23); потрібно б не забувати, що відвідування святих місць і шанування святих мощів не замінить і не скасує щотижневого звершення Святої Євхаристії «у всякому благочесті і чистоті» (1Тим. 2:2)

Скільки разів зверталися до мене наші парафіяни з дивним питанням: «Що робити з папірцем, в який була загорнута просфора?» І скільки разів приносили до нас у храм пакетики і мішечки, повні згнилих, цвілих, роз’їдених черв’яками просфор! І всякий раз при цьому люди запитують: «Що з ними тепер робити?» Усе це відбувається тому, що ми перестали ставитися до святині з благоговінням, перестали відрізняти головне від другорядного. Просфора для нас тепер щось на кшталт сувеніра, який можна привести з паломництва в далекий монастир у подарунок своєму другу, знайомому чи родичеві.

А тим часом антидор, та і сама просфора, за словом святого Сімеона Солунського, «є освячений хліб… цей хліб викладається замість страшних дарів, тобто Тайн, тим, які не причащалися їх». Колись у древні часи Святих Христових Тайн причащалися усі присутні на літургії. Коли на превеликий жаль скасувалася ця благочестива традиція, виник звичай роздавати антидор тим, хто за літургією не причащався. При цьому, звичайно, просфора не викладалася невірним або людям, які самі себе відлучили від церкви. Годі і говорити, що, як і Святі Дари, антидор не виносився з храму, і куштували його відразу після отримання.

Мені на це часто заперечують, що просфору добре куштувати «для здоров’я» вдома, з молитвою і натщесерце. Можна було б прийняти таке пояснення, якби храми наші, як за радянських часів, були закриті, а відвідування їх пов’язане з небезпекою для життя і свободи. Проте ми знаємо, що це не так. Ми знаємо також, що просфора не є універсальна пігулка від усіх хвороб. Нам відомо, що Бог чекає від нас не формального позначення нашої з Ним єдності, але реального з’єднання в Таїнстві Євхаристії. Нам, нарешті, відомо, що Господь зробив диво множення п’яти хлібів для тих, хто насправді залишив усе і пішов за Ним, не роздумуючи про дах, їжу і здоров’я. Саме тому «Ісус побачив багато людей, змилосердився над ними і зцілив недужих їхніх» (Мф. 14:14). Саме тому «і їли всі і наситились» (Мф. 14:20).

Навряд чи хтось і справді годуватиме нас на тому світі помиями, проте боюся, що невдячне забуття святині може так само позбавити нас можливості спілкування з Богом, як і тих, кого попереджав наш Спаситель, коли говорив: «Істинно кажу вам: ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо назнаменував Його Отець, Бог» (Ін. 6:26,27). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 8 неділя після П’ятидесятниці