Страшне, істинно страшне – сріблолюбство. Воно закриває і очі, і вуха, робить лютішими за звірів, не дозволяє думати ні про совість, ні про дружбу, ні про спілкування, ні про спасіння власної душі, та раптом, відвернувши від усього, робить бранців своїми рабами, як якийсь жорстокий тиран. І, що найгірше в цьому гіркому рабстві, – воно примушує навіть насолоджуватися собою, так що, чим більше віддаються йому, тим більше зростає задоволеність. Саме від того переважно ця хвороба і буває невиліковна; саме тому і неприборканим є цей звір.

Сріблолюбство Гехазі з учня і пророка зробило прокаженим; воно занапастило Ананію; воно зробило Юду зрадником; воно розбестило юдейських начальників, котрі приймали дари і стали спільниками злодіїв. Воно породило численні війни, наповнило кров’ю путі, плачем і слізьми – міста. Воно і вечері зробило нечистими, і трапези оскверненими, і самі наїдки сповнило беззаконням. Саме тому Павло назвав його ідолопоклонством, але й цим не налякав. А чому він називає його ідолопоклонством? Багато хто, маючи багатство, не сміє ним користуватися, вважає його святинею і передає його в цілості онукам та нащадкам, не сміючи торкнутися його, ніби чогось присвяченого Богу. А якщо колись і бувають змушені, то знаходяться в такому стані, ніби вчинили щось недозволене.

З іншого боку, як язичник оберігає ідола, так ти убезпечуєш золото дверима і запорами, замість храму влаштовуєш для нього ковчег і кладеш його в срібні посудини. Але ти не поклоняєшся золоту, як язичник – своєму ідолу? Однак проявляєш щодо нього всіляку повагу. Далі, язичник швидше віддасть свої очі і душу, ніж ідола; так само – ті, які люблять золото. Але я, скажеш, не поклоняюся золоту. І той говорить, що він поклоняється не ідолу, а тому демону, що живе в ньому. Так і ти, якщо не поклоняєшся золоту, то поклоняєшся демону, котрий вторгається в твою душу від погляду на золото та від пристрасті до нього.

Пристрасть до сріблолюбства гірша від демона, і їй багато хто скоряється більше ніж інші – ідолам. Ідолів багато в чому не слухають, а сріблолюбству у всьому скоряються і виконують все, що б воно не наказало зробити. Що ж воно говорить? Будь, – говорить, – для всіх ворогом і супротивником; забудь природу; зневажай Бога; пожертвуй собою мені, – і у всьому йому скоряються. Ідолам приносять у жертву волів і овець; а сріблолюбство говорить: принеси мені в жертву твою душу, і – це виконують. Бачиш, які воно має вівтарі, які приймає жертви? “…зажерливі, – говорить Апостол, – Царства Божого не успадкують” (1Кор. 6:10), – та вони і цього не бояться.

Зрештою ця пристрасть сама по собі слабша від інших, тому що не є вродженою і не походить від нашої природи, інакше вона була б у нас зі самого початку; але спочатку не було золота, і ніхто не любив золота. Якщо хочете, я скажу, звідки з’явилося це зло. Кожний, змагаючись з тим, хто жив до нього, примножував цю хворобу, і попередник розпалював пристрасть (до набуття в своєму спадкоємцеві) навіть проти його волі. Люди, як тільки бачать світлі будинки, безліч полів, юрми слуг, срібні дзбани, багато одягу, – всіляко стараються мати ще більше, так що перші бувають причиною цього зла для других, ті – для наступних. Тим часом, якщо б перші хотіли жити скромно, то не були б учителями для інших. Втім і для цих останніх немає виправдання; тому що є і такі, котрі зневажають багатство. Та хто ж, скажеш, зневажає?

В тому-то й біда, що зло збільшилось до такого ступеня, що доброчесність стала, очевидно, неможливою, – і що навіть не віриться, щоб хто-небудь її наслідував. Я міг би, звичайно, назвати багатьох і в містах, і в селах; та яка користь? Адже і від цього ви не станете кращими. Крім того, у нас і мова тепер не про те, щоб ви розтратили майно. Я бажав би цього; але так як цей тягар вище сил ваших, то я не приневолюю. Я лише переконую, щоб ви не бажали чужого, щоби жертвували і своїм. Адже є багато таких, котрі задовольняються своїм, піклуються про ближніх і живуть праведними трудами. Чому ми не стараємося і не наслідуємо їх? Згадаємо тих, котрі жили раніше від нас. Чи не стоять досі їх маєтки, на котрих тільки імена їхні збережені? Ось баня отакого-то, ось передмістя і готель такого-то. Побачивши це, чи не зітхнемо ми зразу ж, уявивши, скільки праці він доклав, скільки крадіжок скоїв, і – ніде немає його самого; а його надбанням насолоджуються інші, про котрих він і не думав, – можливо, це навіть вороги його, – тим часом як сам він терпить велику кару.

Це очікує і нас: і ми неодмінно помремо; і нас неодмінно спіткає той самий кінець. Скільки, скажи мені, перенесли вони гніву, скільки витрат, скільки ворогування? І який плід? Нескінченне покарання, позбавлення всілякої розради та осудження від усіх не тільки за життя, але й після смерті. Що в тому, що ми бачимо зображення багатьох, залишені в будинках? Чи не більше від того плачемо? Справді, добре сказав Пророк: “… всяка людина, що живе на землі, як тінь ходить; даремно метушиться” (Пс. 38:7). Турботи про такі речі по правді є неспокоєм і даремним хвилюванням. Але не так буває в обителях вічних і в тих поселеннях: тут інший трудився і інший насолоджувався; а там кожний буде господарем своїх трудів і отримає різноманітну нагороду. Будемо ж прагнути до того надбання. Там влаштуємо собі домівки, нехай упокоїмося в Христі Ісусі Господеві нашому, з Яким Отцю, разом зі Святим Духом, слава вовіки. Амінь.

Зібрання повчань