Якщо ми щиро прагнемо жити за Євангелієм, це іноді сприймається навколишніми людьми як замах на їх життєвий лад, на їх принципи і світогляд. Наприклад, один мій приятель служив у міліції, офіцером ДАІ. Щиро віруюча людина, дуже чесна, відповідальна, надійна, – про таких кажуть, що з ними в розвідку добре ходити. З колегами в нього стосунки були прекрасні, підлеглі його любили, офіцери – шанували. Але була одна неприємна річ: він ніколи не брав хабарів. І це б ще нічого, але ж він – старший по зміні. А значить, у його чергування хабарів на цьому посту не міг брати взагалі ніхто. І через деякий час йому було сказано відкритим текстом: “Сашко, ти хороша людина, але з твоїми принципами тут служити не можна. Краще сам піди, інакше нам доведеться тебе “підставити”, а ми цього не хочемо”.

А вже як дратує деяких співробітників жіночої консультації відмова від аборту, про це може розповісти чи не кожна багатодітна матуся. Моїй дружині доводилося спостерігати подібне обурення всякий раз, коли вона приходила в консультацію з черговою вагітністю.

От такі конфлікти, на мій погляд, є цілком закономірним наслідком відмінності світоглядів: одна людина бере хабарі, вважає це цілком нормальним, і раптом бачить поряд із собою іншу людину, яка хабарів принципово не бере, тому що – християнин. Чи лікар, яка убила на абортах сотні, а то і тисячі дітей, раптом стикається з категоричною відмовою чергової матусі робити аборт саме тому, що для неї це – вбивство. Ну як не обуритися? Адже тут доводиться робити вибір: або себе визнати хабарником або вбивцею, або співроз­мов­ника – мракобісом, який вірить у безглузді вигадки попів.

З цієї ж причини дратує деяких людей і будь-яка форма публічної проповіді християнства, яка ставить кожну людину перед необхідністю переоцінки свого життя, усього, що вона вважає для себе цінним. Якщо людина готова до такої переоцінки, вона стає християнином. Якщо ні – у неї включається механізм психологічного захисту за принципом: “Сам дурень!” І тоді людина починає шукати різні свідчення того, що “ці попи самі не виконують того, про що говорять”. А хто шукає, той завжди знайде. Але це вже – вторинна реакція.

Причина ж роздратування світу християнською проповіддю все та сама: необхідність перегляду свого життя. І відмову від такого перегляду не можна пояснити жодними справжніми чи уявними гріхами “церковників”.

Тут, як мені здається, усе набагато простіше: християнство показує людям еталон людяності – образ Христовий, збережений в Євангелії. І кожен у глибині душі розуміє, що саме такою як Христос має бути справжня людина, саме так треба поступати, саме так слід ставитися до людей. Але… якщо погодитися з цим, тоді себе доведеться визнати нічого не значущою людиною, якій треба дуже багато що в собі міняти. А це зробити дуже непросто.

Куди простіше знайти недоліки в людей церковних і заспокоїти себе думкою про те, що люди ці такі ж непотрібні, як і ти сам. Але чи станеш ти сам від цього краще? Думаю, відповідь для кожного з нас очевидна.

Автор: Олександр Ткаченко