Увечері 25 січня (7 лютого за новим стилем) 1918-го року подзвонили в парадні двері квартири митрополита Київського Володимира в Києво-Печерській Лаврі. Увійшли п’ять озброєних солдатів на чолі з матросом: “Де Володимир-митрополит? Ми бажаємо з ним переговорити”. Розмова проходила в спальні митрополита, без свідків, вона була бурхливою, але недовгою.

Священомученик Володимир (Богоявленський) (1848–1918)

Митрополит вийшов, попрощався з келійником, його відвели одного, не пустивши келійника далі за ворота. Почулися постріли. “Так усіх вас по одному повиводимо”, – кинув на ходу ченцям один із революційних солдатів, які квапилися до місця розстрілу, але не встигли взяти в ньому особистої участі.

Владика Володимир (Богоявленський) не був першим “церковником”, який загинув від рук нової влади: вже 31 жовтня 1917-го, через шість днів після перевороту, у Царському Селі загін червоногвардійців убив протоієрея Іоанна Кочурова, були і другі жертви в інших місцях. Але це вбивство стало знаковим: митрополит Володимир був одним із найвідоміших ієрархів Православної Церкви.

У квітні 1918-го, коли остаточно стало ясно, що мова йде не про окремі інциденти, але про війну нової влади з Церквою, та і з власним народом, Помісний Собор заснував “щорічне поминання в день 25 січня чи наступний за ним недільний день усіх спочилих у нинішню люту годину гонінь сповідників і мучеників”.

Можна сказати, що Православна Церква виявилася абсолютно неготовою до грізних подій 1917-го року – так, втім, хто тоді був до них готовий? Вікові засади розпадалися, і для багатьох простих людей, коли не стало царя – не стало і Бога. Генерал А. І. Денікін згадував, як після Лютневої революції одна зі стрілецьких рот на фронті обладнала церкву собі під казарму, а у вівтарі зробила відхоже місце – і жодна людина не обурилася. Як це могло бути, тим більше, на фронті, де смерть була зовсім поряд? Невже всі вони в один день стали затятими атеїстами? Швидше, таких знайшлося двоє-троє чоловік, а другі просто залишилися байдужими, не наважилися заперечити нахабам.

Щось подібне відбувалося в ті місяці і в масштабах усієї країни: агресивна меншість нав’язувала свою волю пасивній більшості. І Церква, здавалося б, не могла знайти собі місце в ситуації, що так швидко мінялася, нічого не могла протиставити такому натиску революціонерів. Але одне, принаймні, залишалося незмінним: можливість померти за Христа. Цього занадто мало? Так, адже хтось брав у руки зброю і йшов битися з більшовиками, а хтось усього лише ставав їх мішенню…

Усього лише? Але чи не так вистояла і перемогла Церква в перші віки свого існування, коли її гнала і переслідувала римська влада? “Кров мучеників є сім’я Церкви”, – говорив тоді християнський письменник Тертуліан, і це дійсно було так. І за подобою з древніми християнами, убитих у XX столітті назвали новомучениками.

Тут, правда, є одна істотна відмінність. Ті, древні мученики, як правило, стояли перед вибором: відректися від Христа чи загинути. Їм пропонували принести жертву язичницьким богам. Навіть не обов’язково було в цих самих богів вірити, досить було зробити порожню формальну дію, яку робили тисячі: висипати пригорщу пахощів на язичницький вівтар, тим самим приєднатися до державного культу, довести свою благонадійність. Якщо християни не йшли на цей крок, їх вбивали.

Про що говорили революціонери з митрополитом перед тим, як повели його на розстріл? Умовляли його визнати, нехай навіть формально, радянську владу, вивісити червоний прапор над будинком? Чи шукали тайник із золотом? Чи просто ображали і били його? У нашому світі це так і залишиться таємницею.

Фото заарештованого архієпископа Луки (Войно-Ясенецького)

Але ми знаємо, що в безлічі інших випадків у жертв не було жодного вибору: їх вбивали просто за те, що вони раніше належали до “експлуататорських класів”, були багатими, успішними, сильними… чи хоча би здавалися такими.

Так, серед новомучеників були і такі, хто активно чинив опір черговому знущанню більшовиків над святинями – наприклад, “розкриттю мощів” або вилученню церковних цінностей “на допомогу голодуючим” (а насправді, просто черговому пограбуванню заради поточних потреб партії і уряду). Але у своїй величезній більшості це були люди, яких просто вбили для того, щоб їх не було на світі. Навіть якщо б вони тоді принесли жертви новим ідолам, це навряд чи позбавило б їх від смерті. Чи можна тоді вважати їх мучениками, якщо в них не було вибору?

Але насправді у всіх цих людей був свого часу вибір. Вони могли піти на співпрацю з новою владою. Не обов’язково навіть було самим доносити, досить було просто відректися від усього колишнього, бігати на мітинги, носити прапори, повторювати гасла… Багато хто поступив так, і багато хто (хоч і не всі з них) так зберегли своє життя. Але були люди, які вважали за краще залишитися собою, зберегти вірність своїм переконанням, чого б їм це не коштувало. Режим вимагав від них забути не лише про віру, але й про минулу, безкласову мораль, відректися не лише від Бога, але й від людини: зрадити сім’ю, учителів, сусідів. Вони відмовилися приносити таку жертву ідолам.

І тому кожен з них – мученик або сповідник. У базі даних Свято-Тихонівського Університету – більше тридцяти тисяч людських імен і доль. Насправді вбиті були мільйони, і про більшість з них ми ніколи не дізнаємося: коли вони померли, за яких обставин, чи залишалися вони вірними Христу до смерті. А може бути, навпаки, хтось із минулих катів за годину до власного розстрілу звернувся до Бога з покаяною молитвою, як розсудливий розбійник? Ми нічого не можемо сказати напевно, окрім одного: такі люди були.

Зрозуміло, що в СРСР святкувати пам’ять сповідників і новомучеників було абсолютно неможливим. Їх шанували православні за кордоном, а в березні 1991 р. і Синод РПЦ прийняв рішення про відновлення цього святкування. Не раз відтоді тема новомучеників піднімалася в церковно-політичному контексті, для того, наприклад, щоб провести розділення між “чистою” зарубіжною Церквою і Московською Патріархією, яка “заплямувала себе співпрацею з безбожною владою”.

Так, звичайно, дивлячись на подвиг цих людей, ми не можемо не відчути, наскільки викриває нас наш власний досвід згоди з гріхом. Але все-таки їхня благородна смерть – привід не для розділення, а для об’єднання всіх. Так само і вони самі були людьми різних звань і переконань, багато в чому не погоджувалися один з одним за життя, напевно не були безгрішними. Але в якийсь головний момент вони пішли на Голгофу за Христом, і зустрілися там з Ним і один з одним.

Відтоді дуже багато що змінилося. Церква давно вже не гнана, ми вільні в нашому віросповіданні. Справа доходить до того, що у свідомості деяких людей мирно уживаються Православ’я і сталінізм, неначе можна одночасно шанувати і жертв, і їх головного ката. Але чи означає такий спокій, що в нас немає і більше не буде новомучеників?

священик Даниїл Сисоєв (1974-2009)

Ніяк. 19 листопада 2009 р. до московського храму увійшов чоловік у масці, він покликав священика, пролунали постріли. Історія повторюється.

Ще в Євангелії було сказано, якою може бути ціна слідування за Христом, і немає нічого дивовижного, що кращим з нас довіряють сплатити її сповна.

Автор: Андрій Десницький